Іноді англієць, який начитував текст, затикався і камера сама рухалася довкола соборів. Або показувала природу, пастухів, які йдуть полем за волами. Я чекав, скільки міг. Але потім треба було щось сказати.
— Зараз показують собор зовні. Гаргульї. Такі статуї маленькі, як монстри на вигляд. Тепер вони, по-моєму, в Італії. Ага, в Італії. Тут церква з розписаними стінами.
— Може, це фрески, старий? — запитав він, сьорбаючи віскі.
Я потягнувся за склянкою. Вона була порожня. Я спробував згадати те, що знав.
— Фрески, кажеш? Хороше запитання. Не знаю.
Камера показувала собор під Лісабоном. Відмінності між португальським собором, французьким та італійським були не дуже помітними. Але вони були. Переважно в інтер’єрі. Раптом до мене дещо дійшло.
— Я тут подумав. А ти взагалі маєш уявлення, що таке собори? Ну тобто як вони виглядають? Розумієш? Коли тобі хтось каже «собор», ти маєш поняття, про що вони говорять? Знаєш різницю між собором і баптистською церквою, наприклад?
Він випустив дим з рота.
— Я знаю, що на будівництво собору потрібні сотні робітників і п’ятдесят, а то й сто років, — відповів він. — Це диктор щойно сказав. Я знаю, що цілі покоління однієї сім’ї могли працювати над одним собором. Це я теж почув. І люди, які розпочинали будувати собор, ніколи не доживали до завершення своєї роботи. Так, як і всі ми, правда, старий? — він засміявся. Його повіки знову опустилися. Голова нахилилася вниз. Здається, засопів. Може, уявляв себе в Португалії. По телевізору показували ще один собор. Німецький. Диктор знову забубонів.
— Собори, — промовив сліпий. Він сів рівно й покивав. — Щиро кажучи, старий, я більше нічого про них і не знаю. Крім того, що щойно сказав. Що почув від нього. Але, може, ти б міг мені описати? Було б чудово. Я б із задоволенням послухав. Бо я дійсно гадки не маю, що воно таке.
Я пильно придивився до собору в телевізорі. Ну, і як його описувати? З чого почати? Але уявімо, що від цього залежить моє життя. Уявімо, наприклад, що якийсь навіжений погрожує мене вбити, якщо я цього не зроблю.
Я ще трохи пороздивлявся собор, потім картинка знову змінилася на природу. Не допомогло. Я повернувся до сліпого й сказав:
— Перш за все вони дуже високі, — я озирнувся навкруги, шукаючи, за що б його зачепитися. — Вони тягнуться дуже високо. Високо-високо. До самого неба. І бувають такі величезні, що їм треба опори. Щоби підтримувати їх, так би мовити. Ці опори називаються контрфорсами. Вони мені чомусь нагадують віадуки. Але ти, мабуть, і про віадуки не чув. Іноді в соборах стоять різні чудовиська, висічені з каменю. А іноді всякі лорди й королеви. Тільки не запитуй, навіщо вони там.
Він кивнув. Здавалося, вся верхня частина його тіла коливалася вперед-назад.
— У мене не дуже вдається, так? — запитав я.






