Сліпий без проблем знаходив свою їжу: він точно знав, що і де на тарілці. Я захоплено спостерігав, як він ріже м’ясо ножем і виделкою. Відрізав два шматочки м’яса, на вилку — і до рота, потім перейшов до картоплі з цибулею, потім квасоля, потім відірвав шматок хліба з маслом і теж з’їв. І гарненько запив молоком. Брати їжу пальцями він теж не гребував.
Ми вм’яли все, і ще половину полуничного пирога на додачу. Потім якийсь час просто сиділи, як причмелені. Аж спітніли. Зрештою ми повставали з-за стола, а брудні тарілки так і лишили. Хай стоять. Ми пішли у вітальню і всілися на свої місця. Роберт із моєю дружиною на дивані. А я в кріслі. Ми випили ще по дві-три склянки, поки вони розказували, що нового трапилося за останні десять років. Я здебільшого просто слухав. Час від часу щось вставляв. А то він би ще подумав, що я вийшов, чи їй би могло здатися, що мені самотньо. Вони говорили про те, що сталося з ними — з ними! — за останні десять років. Я даремно чекав, що почую своє ім’я з милих уст дружини: «А тоді мій коханий чоловік з’явився у моєму житті» — щось подібне. Але нічого такого не почув. Більше говорили про Роберта. Роберт, здавалося, робив усього потроху — типовий сліпий майстер на всі руки. Останнім часом вони з дружиною розповсюджували «Емвей» і цим, наскільки я зрозумів, заробляли на життя як могли. А ще сліпий був радіолюбителем. Своїм гучним голосом він переповідав розмови з колегами-радіолюбителями з Гуаму, Філіппін, Аляски й навіть Таїті. Казав, що у нього багато друзів на випадок, якщо колись захоче відвідати ці місця. Час від часу він повертав своє сліпе обличчя до мене, клав руку під бороду й щось запитував. Скільки я вже працюю на своїй посаді? (Три роки.) Чи подобається мені робота? (Ні, не подобається.) Чи працюватиму я далі? (А які ще є варіанти?) Зрештою, коли мені здалося, що запас його запитань добігає кінця, я встав і ввімкнув телевізор.
Дружина роздратовано зиркнула на мене. За крок до скандалу. Потім подивилася на сліпого і сказала:
— Роберте, а у вас є телевізор?
Сліпий відповів:
— Дорогенька, у мене два телевізори. Один кольоровий, інший чорно-білий — раритетний. Це смішно, але якщо я вмикаю телевізор, — а я постійно його вмикаю, — то це кольоровий. Смішно, правда?
Я не знав, що на це сказати. Взагалі. Нічого. Тож я просто дивився новини і намагався слухати, що говорить диктор.
— Це кольоровий телевізор, — сказав сліпий. — Не питайте мене, як, але я можу відрізнити.
— Недавно новий купили, — підтвердив я.
Сліпий іще раз ковтнув віскі. Підняв бороду, занюхав і опустив. Він нахилився вперед. Поставив попільничку на журнальний столик, підкурив цигарку. Потім відкинувся на диван і схрестив ноги.
Моя дружина прикрила рота, позіхаючи. Потягнулася.
— Я, мабуть, піду нагору й візьму халат.






