Мені було чути, як Шеф казав Весу, що йому дуже шкода, та він мусить попросити нас виїхати до кінця місяця. Вес зняв іншу рукавичку:
— А що трапилося, Шефе?
Шеф розказав, що його доньці Лінді, яку Вес у свої алкогольні часи називав Жирною Ліндою, ніде жити, тож вона житиме тут. Шеф розповів Весу, що чоловік Лінди кілька тижнів тому сів у свій рибальський човен і відтоді його ніхто не бачив.
— Це моя кровиночка, — казав Весові Шеф. — Вона лишилася без чоловіка. Дитина лишилася без батька. А я можу допомогти. Я радий, що можу чимось допомогти, — казав Шеф. — Мені шкода, Весе, але вам доведеться шукати інше житло.
Шеф знову обійняв Веса, підтягнув штани, сів у свою велику машину й поїхав.
Вес увійшов у будинок. Кинув панамку й рукавички на килим, сів у крісло. «Шефове крісло», — подумалося мені. Навіть килим Шефовий. Вес зблід. Я налила нам кави і дала йому чашку.
— Усе гаразд, — сказала я. — Не хвилюйся, Весе.
Я сіла зі своєю кавою на Шефовий диван.
— Тепер Жирна Лінда житиме тут замість нас, — промовив Вес.
Він тримав чашку, але не пив із неї.
— Не накручуй себе, Весе, — казала я.
— А чоловік її знайдеться десь у Кетчикані, — продовжував Вес. — Узяв і кинув їх. Але хіба він винен?
Вес казав, що на його місці й сам кудись поплив би, тільки б не доживати решту днів із Жирною Ліндою та її дитиною. Він поставив чашку біля рукавичок.
— До сьогодні це був щасливий будинок, — сказав він.
— Знайдемо інший.
— Такий уже не знайдемо, — сказав Вес. — Усе вже буде не так. Нам було добре в цьому будинку. З ним пов’язані гарні спогади. А тепер тут житиме Жирна Лінда з дитиною, — сказав Вес. Він підняв свою чашку й відпив.
— Це будинок Шефа, — сказала я. — Він робить так, як йому потрібно.
— Знаю, — сказав Вес. — Але я не зобов’язаний цьому радіти.
Вес мав незвичний вигляд. Я знала, що це за вигляд. Він постійно облизував губи. Великим пальцем поправляв під поясом сорочку. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна. Стояв, вдивлявся в океан і хмари, все більші й більші. Погладив пальцями підборіддя, ніби задумався про щось. І
дійсно
задумався.
— Не бери близько до серця, Весе, — сказала я.
— Каже: не бери близько до серця, — повторив Вес. Він стояв нерухомо.
За хвилину підійшов до мене і сів поруч на диван. Закинув ногу на ногу й почав бавитися ґудзиками на сорочці. Я взяла його за руку. І заговорила. Говорила про літо. Проте зловила себе на думці, що говорю про літо, ніби воно було давно. Ніби кілька років тому.
Коротше кажучи, ніби воно вже закінчилося. Потім я заговорила про дітей. Вес сказав, що хотів би почати все з нуля, цього разу зробити як слід.
— Вони тебе люблять, — сказала я.
— Ні, не люблять, — відповів він.
— Колись вони все зрозуміють.
— Можливо, — сказав Вес. — Але це вже не матиме значення.






