ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Перед вами друга збірка оповідань американського майстра короткої прози, що вийшла українською в нашому видавництві. Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов», — то в цій Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати розлогіше та щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора. Собор Реймонд Карвер Перед вами друга збірка оповідань американського майстра короткої прози, що вийшла українською в нашому видавництві. Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов», — то в цій Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати розлогіше та щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора. Реймонд Карвер Собор УДК 82-3 К 21 Карвер Реймонд Собор / Реймонд Карвер ; пер. з англ. Юрія Паустовського. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2022. — 208 с. ISBN 978-617-614-354-3 Усі права застережено. Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва. CATHEDRAL Copyright © 1983, Raymond Carver Copyright renewed © 1989, Tess Gallagher All rights reserved © Книги — ХХІ, 2022, видання українською мовою © Юрій Паустовський, 2021, переклад © Анна Стьопіна, 2021 , обкладинка Усі права застережено ISBN 978-617-614-354-3 Зміст Пір’я 7 Будинок Шефа 30 Консервація 36 Купе 47 Маленька радість 58 Вітаміни 87 Обережно 105 Звідки я телефоную

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Мені було чути, як Шеф казав Весу, що йому дуже шкода, та він мусить попросити нас виїхати до кінця місяця. Вес зняв іншу рукавичку:

— А що трапилося, Шефе?

Шеф розказав, що його доньці Лінді, яку Вес у свої алкогольні часи називав Жирною Ліндою, ніде жити, тож вона житиме тут. Шеф розповів Весу, що чоловік Лінди кілька тижнів тому сів у свій рибальський човен і відтоді його ніхто не бачив.

— Це моя кровиночка, — казав Весові Шеф. — Вона лишилася без чоловіка. Дитина лишилася без батька. А я можу допомогти. Я радий, що можу чимось допомогти, — казав Шеф. — Мені шкода, Весе, але вам доведеться шукати інше житло.

Шеф знову обійняв Веса, підтягнув штани, сів у свою велику машину й поїхав.

Вес увійшов у будинок. Кинув панамку й рукавички на килим, сів у крісло. «Шефове крісло», — подумалося мені. Навіть килим Шефовий. Вес зблід. Я налила нам кави і дала йому чашку.

— Усе гаразд, — сказала я. — Не хвилюйся, Весе.

Я сіла зі своєю кавою на Шефовий диван.

— Тепер Жирна Лінда житиме тут замість нас, — промовив Вес.

Він тримав чашку, але не пив із неї.

— Не накручуй себе, Весе, — казала я.

— А чоловік її знайдеться десь у Кетчикані, — продовжував Вес. — Узяв і кинув їх. Але хіба він винен?

Вес казав, що на його місці й сам кудись поплив би, тільки б не доживати решту днів із Жирною Ліндою та її дитиною. Він поставив чашку біля рукавичок.

— До сьогодні це був щасливий будинок, — сказав він.

— Знайдемо інший.

— Такий уже не знайдемо, — сказав Вес. — Усе вже буде не так. Нам було добре в цьому будинку. З ним пов’язані гарні спогади. А тепер тут житиме Жирна Лінда з дитиною, — сказав Вес. Він підняв свою чашку й відпив.

— Це будинок Шефа, — сказала я. — Він робить так, як йому потрібно.

— Знаю, — сказав Вес. — Але я не зобов’язаний цьому радіти.

Вес мав незвичний вигляд. Я знала, що це за вигляд. Він постійно облизував губи. Великим пальцем поправляв під поясом сорочку. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна. Стояв, вдивлявся в океан і хмари, все більші й більші. Погладив пальцями підборіддя, ніби задумався про щось. І

дійсно

задумався.

— Не бери близько до серця, Весе, — сказала я.

— Каже: не бери близько до серця, — повторив Вес. Він стояв нерухомо.

За хвилину підійшов до мене і сів поруч на диван. Закинув ногу на ногу й почав бавитися ґудзиками на сорочці. Я взяла його за руку. І заговорила. Говорила про літо. Проте зловила себе на думці, що говорю про літо, ніби воно було давно. Ніби кілька років тому.

Коротше кажучи, ніби воно вже закінчилося. Потім я заговорила про дітей. Вес сказав, що хотів би почати все з нуля, цього разу зробити як слід.

— Вони тебе люблять, — сказала я.

— Ні, не люблять, — відповів він.

— Колись вони все зрозуміють.

— Можливо, — сказав Вес. — Але це вже не матиме значення.