— Хто його знає, — сказала я.
— Я знаю, — Вес подивився на мене. — І знаю, що радий, що ти приїхала. Ніколи цього не забуду.
— І я рада, — сказала я. — Рада, що ти знайшов цей будинок.
Вес хмикнув. І засміявся. Ми обоє засміялися.
— Ох, цей Шеф, — Вес похитав головою. — Все нам зіпсував, гівнюк. Але я радий, що ти вдягла обручку. І що ми були разом, — сказав Вес.
А потім дещо сказала я. Сказала:
— А уяви, просто уяви, що нічого не було. Уяви, що все це було вперше. Просто уяви. Це ж нескладно. Припустимо, що решти всього не сталося. Розумієш мене? І що тоді?
Вес пильно придивився до мене. Потім відповів:
— Тоді, напевно, ми мали би бути іншими людьми. Не собою. У мене на таке вже не лишилося сил. Ми такі, які є. Ти цього не розумієш?
Я сказала, що не для того все кинула й проїхала шістсот миль, щоб таке слухати.
Він відповів:
— Вибач, але я не можу прикидатися іншою людиною. Я не можу бути кимось іншим. Був би я іншим, мене би тут не було. Був би я кимось іншим, це був би не я. Але я — це я. Ну як ти не розумієш?
— Весе, все гаразд, — сказала я. Притулила його долоню собі до щоки.
А потім, не знаю, потім мені згадалося, як йому було дев’ятнадцять, як він біг полем до свого батька, а той сидів на тракторі, прикривши очі, і дивився, як Вес біжить. Ми щойно приїхали з Каліфорнії. Я з Шеріл і Боббі на руках вийшла з машини і сказала:
— Це ваш дідусь.
Вони були ще немовлятами.
Вес сидів поруч зі мною, погладжуючи підборіддя, ніби міркував, що робити далі. Весового тата вже не було, наші діти виросли. Я подивилася на Веса, потім на Шефові речі у Шефовій вітальні і подумала: «Потрібно щось робити і робити швидко».
— Сонце, — сказала я. — Весе, послухай мене.
— Чого тобі? — буркнув він. Більше він нічого не сказав. Схоже, він уже все вирішив. І вже не поспішав. Він відкинувся на диван і склав руки на колінах, заплющивши очі. І мовчав. Йому й не треба було говорити.
Я вимовила його ім’я про себе. Це ім’я було легко вимовляти, я до нього давно звикла. Потім промовила ще раз. Цього разу вголос.
— Весе, — сказала я.
Він розплющив очі. Але на мене не подивився. Він дивився у вікно.
— Жирна Лінда, — повторив він.
Але я знала, що річ не в ній. Що вона? Просто ім’я.
Вес підвівся, закрив штори, й океан умить зник. Я пішла готувати вечерю. У нас лишилося ще трохи риби в морозилці. А більше нічого й не було. «Увечері поприбираємо, — подумала я, — і на цьому все».
Консервація
Чоловік Сенді не вставав із дивана, відколи три місяці тому його скоротили. Тоді, три місяці тому, він прийшов додому, блідий і переляканий, з усіма своїми інструментами у коробці.
— Із Днем святого Валентина, — сказав він Сенді й поклав на стіл коробку з цукерками у формі серця та пляшку «Джима Біма». Зняв капелюха й теж поклав на стіл. — Мене сьогодні турнули.






