— То й обмислюйте, — мовив од дверей странній. — Маєте ще досить часу… Я хочу сказати: до ранку ще досить часу…
— Чи ж ми зустрінемося?
— Зустрінемося, — сказав странній так само глухо, — хоч я не знаю, чи матимете з того радість… Та й чому 6 нам не зустрітися? — знову збавив він на тоні.
Пірнув у темряву і погуркотів сходами, а в кімнаті, заставленій шафами з книгами, все ще стояв з неймовірними від подиву очима моровий бурмистер і тер собі пальцями скроні, бо першу слабкість він відчув, саме таку, яку відчувають заражені.
З самого ранку вулицями міста почали їздити одягнені у воронячу одежу вершники. Прикладали до вуст голосники і кричали, як оповісники, закликаючи людей, які позачинялися в напівпорожніх домах, вислухати те, що вони мали сказати. Вершники наказували й просили від імені морового бурмистра пана Алембека, щоб усі, хто може рухатися, витягували на вулиці все горюще, підпалювали й заливали водою, щоб більше було диму. Треба, щоб дим покрив ціле місто, кричали вершники, бо тільки так можна буде вигнати з нього мор.
Вони переїжджали з вулиці на вулицю і горлали своє оповіщення знову і знову, і гуки їхні через голосники чи через ненастанне повторення похрипли. Саме такі прохриплі голоси й почув странній, коли очуняв після короткого ранкового сну — вперше за довгий час йому вдалося заснути. Оповісники й на цій вулиці виповіли все, що належало, і їхні коні поцокотіли далі.
Странній у цей час лежав, дивлячись у стелю, і по його обличчі загуляла трохи несмілива усмішка, хоча за мить її прогнав болісний оскал. Він застогнав, хапаючись руками за груди, а тоді повільно й натужно сповз зі свого ложа, щоб підійти до вікна і хапнути свіжішого повітря.
— Виходьте, хто може! — горлали вершники вже на сусідній вулиці. — Паліть, що можете! Хай буде мокре, бо треба більше диму. Менше вогню, а більше диму, щоб не накоїти пожеж!
Люди таки виповзали зі своїх криївок, витягували лахміття, підпалювали, а тоді поливали водою. Ще зранку стояла спека, і тисячі мух дзижчало над містом прозорими крильцями, наче прагли нагнати на місто більше тепла. Рій мух двигтів і у помешканні страннього, але не сідали на нього, хіба що дотикалися випадково. Він роззирнувся. Валялося безладно накидне на підлозі шмаття, і це було перше, що втрапило йому в зір. Притьма кинувся і почав збирати. Коли нагинався, хруптіли йому кістки в тілі — тримав у собі й досі неподолану втому, хоч під ранок і заснув. Рушив з оберемком ганчір'я униз. З розпечених вулиць війнуло димом. Странній розкидав шмаття по бруці й викресав вогню. Стара тканина затліла, випускаючи з себе сині й зелені димові пасмуги.
Стояв і дивився на вогонь. Той спалахував і знову пропадав, розстеляючи довкола їдкий туман.






