Місто спалювало себе, як вічний птах Фенікс, щоб наново відродитися.
Десь у димовому тумані так само невтомно мотався моровий-бурмистер — це він керував усім цим. Під ту хвилю не було ні панів, ні слуг, ні бідних, ні багатих. Були тільки юрливі тіні, які здобулися на гострий спалах чину, а відтак поєдналися спільним помислом. Не треба було нікого переконувати чи припрошувати: всі жили однією справою і в одному ритмі. Ніби виконували давній поганський танок: воювали з потворою, котра хотіла їх пожерти. Зіштовхувалися поміж себе, щось завзято кричали і знову розбігалися, щоб підтримати вогонь чи, навпаки, залити його водою.
Сонце висіло серед неба так само нещадно палюче, немов хотіло додати до того і свого вогню — люди бачили його як за заслоною. Вогнища розпікали вулиці ще більше, і люди почали обливати водою вже себе, щоб не спопеліти у цьому пеклі. Мокрі, розпатлані, з гарячкове засвіченими поглядами, бігали вони в димі; тягали воду, розбивали витягнуту з кам'яниць меблю, розбирали загорожі й паркани. Все миттю покривалося вогнем, вода його прибивала, вогонь невдоволено сипів, і дим виповзав з-під накиданого мотлоху, ніби гаддя.
Мухи стояли над містом цілковитою хмарою, не хотіли його покидати, бо надто багато мали тут поживи. Однак не витримували диму й спеки, тисячами падали на брук та покрівлі, на людей і вогнища. Тисячі тисяч чорних цяток обсипали місто, як сухий дощ, а міріади, знявшись угору, наскільки дозволяли їхні крильця, подалися в паніці геть.
Странній спинився, бо безпомильно відчув цей момент. Звів голову, і, хоч тільки й побачив, що закіптюжене небо й сонце, переможний клич вирвався з його горла. Здавалося, він знову здобув своє «я» — був вояком і святкував перемогу.
Його покрик підхопили поруч інші голоси, їх почули на дальтих вулицях, а за якийсь мент усе місто одностайно й гостро посилало в небо радісний погук — всі живі, здорові і хворі. Кожен із них вірив, що мору надходить кінець, тож прокричали славу небові раз, другий і третій, а відтак відчули утому. Сила, якою так нагло закипіли, почала покидати їхні тіла, і вони вперше відчули, що на вулицях нічим дихати. Тому полізли на дахи — кожному тепер хотілося хапнути хоч ковть свіжого повітря.
Після того щось приключилося й там, у небі. Вперше з'явилися хмари, ніби отой дим, що пустили вони, піднявся-таки до небес і скупчився там, уперше затуливши сонце. Вперше подув прохолодний вітерець, віщуючи, що за цими хмарами ідуть інші, вологі та густі.
Вони з'явилися за декілька годин і вже покрили небо від краю до краю, пустивши на землю дочасний сутінок. Тільки тоді згадав странній про морового бурмистра. Власне, це й не спогад був, а поклик.






