Жінка витягла її з камери та повела вгору сходами. Вони вийшли з будівлі й опинилися на залитій сонцем площі. Біля сусіднього будинку стояло кілька солдатів із гвинтівками. Вони були заклопотані своїми справами. Вона побачила прив’язане до фонтана й понівечене кулями тіло батька й закричала.
Усі на площі поглянули на неї. Солдати засміялися, тицяючи пальцями в її бік.
— Тихо, — прошипіла кремезна німкеня.
Ізабель збиралася щось сказати, аж раптом побачила, як до неї крокує В’янн.
Її сестра рухалась якось незграбно, ніби не контролювала власне тіло. На ній була подерта сукня, яка колись подобалася Ізабель. Її золотаве волосся поблякло й поріділо. Обличчя було худе і порожнє, наче фарфорова китайська чашка.
— Я тут, щоб допомогти тобі, — сказала В’янн тихо.
Понад усе на світі Ізабель хотіла підбігти до сестри, упасти перед нею навколіш ки і благати про прощення, а тоді обійняти її із вдячністю. Сказати: «Пробач» і «Я люблю тебе». Але вона не могла цього зробити.
Вона змусила себе знову завдати В’янн болю.
— Він теж хотів допомогти, — сказала вона, кивнувши головою на батька. — Іди звідси. Будь ласка. Забудь про мене.
Німкеня потягла Ізабель уперед. Її ноги палали від болю. Вона думала, що її ведуть на розстріл, але чомусь вони пройшли повз тіло батька. Вона опинилася в провулку, де стояла вантажівка.
Жінка заштовхала Ізабель у кузов, і вона одразу забилася в куток. Брезентові борти опустилися, і її оповила темрява. Коли завівся двигун, вона схилила голову між колін і заплющила очі.
Вона прокинулась, коли авто зупинилося. Десь пролунав свисток.
Хтось відкинув борти, і світло залило кузов так яскраво, що Ізабель не бачила нічого, крім силуетів чоловіків, які рухалися в її бік і покрикували: «Бігом! Бігом!»
Її витягли з вантажівки й кинули на бруківку, наче мішок зі сміттям. Уздовж платформи стояли чотири порожні вагони для перевезення худоби. Перші три були надійно зачинені. У четвертому, ще відчиненому, було повно жінок і дітей. Галас був нестерпний — вереск, плач, гавкіт собак, крики солдатів, свистки, гудіння потяга.
Нацист кинув Ізабель у натовп. Її штовхали щоразу, як вона зупинялася, поки перед очима не вигулькнув вагон.
Він підняв її та запхав усередину. Лише щільність натовпу не давала дівчині впасти. Нові пасажири все прибували. Вони плакали, міцно тримали дітей за руки й намагалися знайти хоч кілька сантиметрів вільного простору, аби можна було нормально стояти.
На вікнах були залізні ґрати. У кутку Ізабель побачила одну єдину діжку.
Їхній туалет.
Валізи лежали купою на тюках сіна.
Шкутильгаючи та відчуваючи біль, щоразу, як робила крок, Ізабель проштовхувалась повз заплаканих жінок і наляканих дітей у задню частину вагона.






