ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Жінка витягла її з камери та повела вгору сходами. Вони вийшли з будівлі й опинилися на залитій сонцем площі. Біля сусіднього будинку стояло кілька солдатів із гвинтівками. Вони були заклопотані своїми справами. Вона побачила прив’язане до фонтана й понівечене кулями тіло батька й закричала.

Усі на площі поглянули на неї. Солдати засміялися, тицяючи пальцями в її бік.

— Тихо, — прошипіла кремезна німкеня.

Ізабель збиралася щось сказати, аж раптом побачила, як до неї крокує В’янн.

Її сестра рухалась якось незграбно, ніби не контролювала власне тіло. На ній була подерта сукня, яка колись подобалася Ізабель. Її золотаве волосся поблякло й поріділо. Обличчя було худе і порожнє, наче фарфорова китайська чашка.

— Я тут, щоб допомогти тобі, — сказала В’янн тихо.

Понад усе на світі Ізабель хотіла підбігти до сестри, упасти перед нею навколіш ки і благати про прощення, а тоді обійняти її із вдячністю. Сказати: «Пробач» і «Я люблю тебе». Але вона не могла цього зробити.

Вона змусила себе знову завдати В’янн болю.

— Він теж хотів допомогти, — сказала вона, кивнувши головою на батька. — Іди звідси. Будь ласка. Забудь про мене.

Німкеня потягла Ізабель уперед. Її ноги палали від болю. Вона думала, що її ведуть на розстріл, але чомусь вони пройшли повз тіло батька. Вона опинилася в провулку, де стояла вантажівка.

Жінка заштовхала Ізабель у кузов, і вона одразу забилася в куток. Брезентові борти опустилися, і її оповила темрява. Коли завівся двигун, вона схилила голову між колін і заплющила очі.

Вона прокинулась, коли авто зупинилося. Десь пролунав свисток.

Хтось відкинув борти, і світло залило кузов так яскраво, що Ізабель не бачила нічого, крім силуетів чоловіків, які рухалися в її бік і покрикували: «Бігом! Бігом!»

Її витягли з вантажівки й кинули на бруківку, наче мішок зі сміттям. Уздовж платформи стояли чотири порожні вагони для перевезення худоби. Перші три були надійно зачинені. У четвертому, ще відчиненому, було повно жінок і дітей. Галас був нестерпний — вереск, плач, гавкіт собак, крики солдатів, свистки, гудіння потяга.

Нацист кинув Ізабель у натовп. Її штовхали щоразу, як вона зупинялася, поки перед очима не вигулькнув вагон.

Він підняв її та запхав усередину. Лише щільність натовпу не давала дівчині впасти. Нові пасажири все прибували. Вони плакали, міцно тримали дітей за руки й намагалися знайти хоч кілька сантиметрів вільного простору, аби можна було нормально стояти.

На вікнах були залізні ґрати. У кутку Ізабель побачила одну єдину діжку.

Їхній туалет.

Валізи лежали купою на тюках сіна.

Шкутильгаючи та відчуваючи біль, щоразу, як робила крок, Ізабель проштовхувалась повз заплаканих жінок і наляканих дітей у задню частину вагона.