Жінка поруч із нею простягла руку. Ізабель вхопилася задубілими пальцями за посинілу долоню і підвелася. Зціпивши зуби, вона зробила ще один болючий крок. А тоді ще один.
О 3:30 ночі пролунала сирена, як завжди гукаючи їх на перекличку. Як і дев’ять її сусідок, Ізабель спала в усьому одязі, який мала. У черевиках та спідньому, що не підходили за розміром, у мішкуватій сукні з ідентифікаційним номером на рукаві. Але це не допомагало зігрітися. Вона намагалася заохочувати жінок бути сильними, але й сама починала слабнути. Це була жахлива зима. Вони гинули. Хтось швидко — від тифу чи катувань, а хтось повільно — від голоду та холоду.
Ізабель уже кілька тижнів лихоманило, але температура була не досить висока, щоб її перевели в лікарняне крило. Минулого тижня її так сильно побили, що вона втратила свідомість під час роботи. А тоді її побили за те, що вона впала. Її тіло, яке, мабуть, не важило і сорока кілограмів, кишіло вошами і було вкрите відкритими ранами.
У таборі Равенсбрюк було небезпечно від самого початку, але тепер, у березні 1945 року, стало ще гірше. За останній місяць сотні жінок застрелили й отруїли в газових камерах. Єдиними, кого лишали живими, були хворі, слабкі, старі, а також жінки, які потрапили під директиву під назвою «Ніч і туман». Політичні в’язні. Такі як Ізабель та Мішлін. Жінки з руху Опору. Ходили чутки, що нацисти боялися вбивати їх тепер, коли їхнє становище у війні стало хитким.
— Ти витримаєш.
Ізабель здалося, наче вона кудись пливе й раптом починає падати.
Мішлін Бабіну втомлено всміхнулася їй.
— Не плач.
— Я не плачу, — відповіла Ізабель. Вони обидві знали, що той, хто вночі плакав, уранці помирав. Сум і почуття втрати наповнювало їх із кожним подихом. Але не можна було здаватись. Ані на мить.
Ізабель знала це. У таборі вона давала ворогу відсіч єдиним можливим способом — дбаючи про інших бранок та допомагаючи їм бути сильними. У цьому пеклі вони мали лише одна одну. Вечорами вони лягали, перешіптувалися між собою та тихенько співали, намагаючись зберегти спогади про те, ким вони були. За дев’ять проведених тут місяців Ізабель знайшла і втратила дуже багато друзів.
Але тепер Ізабель була втомленою та хворою.
Мабуть, пневмонія. І, можливо, тиф. Вона тихо кашляла, робила свою роботу й намагалася не привертати уваги. Найменше вона хотіла до «намету» — маленької цегляної будівлі з брезентовими стінами, куди жінок із невиліковними хворобами відводили помирати.
— Виживи, — прошепотіла Ізабель.
Мішлін підбадьорливо кивнула.
Тепер вони були просто зобов’язані вижити. Минулого тижня нові в’язні принесли новини: росіяни просувалися вглиб Німеччини, змітаючи нацистську армію. Аушвіц звільнили. На заході Альянс вигравав одну битву за іншою.
Боротьба за виживання тривала.






