Війна наближалася до завершення. Ізабель мусила дожити до перемоги Альянсу та звільнення Франції.
Пролунав свисток.
В’язні миттєво затихли. Перед шеренгою йшло троє офіцерів СС із собаками.
З’явився комендант табору. Він зупинився, склав руки за спиною і щось вигукнув німецькою. Ізабель почула слова: «Ніч і туман».
Офіцер СС показав на неї. Інший кинувся крізь натовп, збиваючи жінок із ніг. Він схопив кістляву руку Ізабель і смикнув до себе. Вона спіткнулася, сподіваючись, що черевики не спадуть. Якщо вона їх загубить, то проходить решту зими босою.
Неподалік інший офіцер тягнув Мішлін.
Ізабель могла думати лише про черевики.
Офіцер СС щось крикнув. Ізабель упізнала одне слово.
Їх переводили до іншого табору.
Її охопила лють. Вона не переживе похід до іншого табору.
— Ні, — пробурмотіла вона. Розмови із собою стали звичними. Місяцями, стоячи в шерензі та виконуючи роботу, що жахала її, вона постійно щось нашіптувала собі під носа. Сидячи над ямою, що правила за туалет, оточена жінками, хворими на дизентерію, вона говорила до себе. Спочатку вона розповідала собі історії про майбутнє та згадувала минуле.
Читать дальше
Тепер це були окремі слова. Щось нерозбірливе, просто щоб нагадати собі, що вона людина, що досі жива.
Вона спіткнулась і впала обличчям у брудний сніг.
— Вставай, — крикнув хтось. — Бігом!
Ізабель не могла поворухнутись, але якщо вона далі лежатиме, її відшмагають батогом чи ще гірше.
— Підводься, — сказала Мішлін.
— Я не можу.
— Можеш. Швидко. Поки вони не побачили, що ти впала, — Мішлін допомогла їй підвестися.
Ізабель та Мішлін долучилися до інших жінок, які крокували периметром уздовж цегляної стіни табору під пильним поглядом солдата на сторожовій вежі.
Вони йшли два дні. Подолали близько сімдесяти кілометрів. Уночі падали на холодну землю, притискалися одна до одної, щоб зігрітися, та молилися, аби побачити світанок. А потім їх будив свисток, і вони рухалися далі.
Скільки вмерло дорогою? Вона хотіла запам’ятати їхні імена, але була такою голодною, знесиленою і так змерзла, що мозок ледве працював.
Нарешті вони дісталися залізничної станції, де їх запхали у вагони для худоби, у яких тхнуло смертю та екскрементами. Чорний дим здіймався в білосніжне небо. Дерева стояли голі. Ніде не було видно пташок. У лісі більше не можна було почути живих істот.
Ізабель залізла на тюки сіна, складені вздовж стіни, та зіщулилася. Вона притисла скривавлені коліна до грудей та обхопила руками щиколотки, щоб зберегти бодай дещицю тепла.
Біль у грудях був нестерпний. Коли почався напад кашлю, вона прикрила рота й нахилилася вперед.
— Ось ти де, — мовила Мішлін із темряви, сідаючи на тюк поруч із нею.
Ізабель полегшено зітхнула, та її одразу ж знову здолав напад кашлю.






