ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Війна наближалася до завершення. Ізабель мусила дожити до перемоги Альянсу та звільнення Франції.

Пролунав свисток.

В’язні миттєво затихли. Перед шеренгою йшло троє офіцерів СС із собаками.

З’явився комендант табору. Він зупинився, склав руки за спиною і щось вигукнув німецькою. Ізабель почула слова: «Ніч і туман».

Офіцер СС показав на неї. Інший кинувся крізь натовп, збиваючи жінок із ніг. Він схопив кістляву руку Ізабель і смикнув до себе. Вона спіткнулася, сподіваючись, що черевики не спадуть. Якщо вона їх загубить, то проходить решту зими босою.

Неподалік інший офіцер тягнув Мішлін.

Ізабель могла думати лише про черевики.

Офіцер СС щось крикнув. Ізабель упізнала одне слово.

Їх переводили до іншого табору.

Її охопила лють. Вона не переживе похід до іншого табору.

— Ні, — пробурмотіла вона. Розмови із собою стали звичними. Місяцями, стоячи в шерензі та виконуючи роботу, що жахала її, вона постійно щось нашіптувала собі під носа. Сидячи над ямою, що правила за туалет, оточена жінками, хворими на дизентерію, вона говорила до себе. Спочатку вона розповідала собі історії про майбутнє та згадувала минуле.

Читать дальше

Тепер це були окремі слова. Щось нерозбірливе, просто щоб нагадати собі, що вона людина, що досі жива.

Вона спіткнулась і впала обличчям у брудний сніг.

— Вставай, — крикнув хтось. — Бігом!

Ізабель не могла поворухнутись, але якщо вона далі лежатиме, її відшмагають батогом чи ще гірше.

— Підводься, — сказала Мішлін.

— Я не можу.

— Можеш. Швидко. Поки вони не побачили, що ти впала, — Мішлін допомогла їй підвестися.

Ізабель та Мішлін долучилися до інших жінок, які крокували периметром уздовж цегляної стіни табору під пильним поглядом солдата на сторожовій вежі.

Вони йшли два дні. Подолали близько сімдесяти кілометрів. Уночі падали на холодну землю, притискалися одна до одної, щоб зігрітися, та молилися, аби побачити світанок. А потім їх будив свисток, і вони рухалися далі.

Скільки вмерло дорогою? Вона хотіла запам’ятати їхні імена, але була такою голодною, знесиленою і так змерзла, що мозок ледве працював.

Нарешті вони дісталися залізничної станції, де їх запхали у вагони для худоби, у яких тхнуло смертю та екскрементами. Чорний дим здіймався в білосніжне небо. Дерева стояли голі. Ніде не було видно пташок. У лісі більше не можна було почути живих істот.

Ізабель залізла на тюки сіна, складені вздовж стіни, та зіщулилася. Вона притисла скривавлені коліна до грудей та обхопила руками щиколотки, щоб зберегти бодай дещицю тепла.

Біль у грудях був нестерпний. Коли почався напад кашлю, вона прикрила рота й нахилилася вперед.

— Ось ти де, — мовила Мішлін із темряви, сідаючи на тюк поруч із нею.

Ізабель полегшено зітхнула, та її одразу ж знову здолав напад кашлю.