ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Смердючий чорний дим струменів із димарів.

Під час ранкової переклички Ізабель стояла на своєму місці й тремтіла. Від холоду легені боліли, вії злипалися, а пальці рук та ніг палали в агонії.

Перекличка мала б уже закінчитися, але свистка ще не було.

Сніг усе летів. Деякі жінки в шерензі почали кашляти. Одна з них упала обличчям у брудний сніг і не вставала. Пронизливий вітер гуляв табором.

Нарешті з’явився офіцер СС на коні та почав їх роздивлятися. Він бачив усе: підстрижене волосся, укуси бліх, сині від морозу пальці та ярлики, якими позначали євреїв, гомосексуалістів і політичних в’язнів. Десь далеко падали й вибухали бомби.

Коли офіцер указував на якусь жінку, її одразу витягали з шеренги.

Він тицьнув пальцем на Ізабель, і її так сильно смикнули, що вона ледве втрималася на ногах.

Солдати оточили обраних жінок і змусили їх вишикуватися в два ряди. Свисток. «Бігом! Раз! Два! Три!»

Ізабель рушила вперед. Ноги боліли від холоду, а легені розривалися. Мішлін крокувала поруч.

Вони відійшли на пару кілометрів від воріт, коли повз них пронеслася вантажівка з повним кузовом голих трупів.

Мішлін спіткнулася. Ізабель простягнула руку, щоб утримати подругу.

Вони рухалися далі.

Нарешті вони прийшли до засніженого поля, укритого туманом.

Німці знову розділили жінок. Ізабель відтягли від Мішлін і кинули до інших політичних в’язнів.

Нацисти збили їх докупи, кричали і кудись показували, поки Ізабель не зрозуміла, що саме.

Жінка поруч із нею заверещала, коли побачила, для чого їх сюди привели.

— Припини, — сказала Ізабель, коли кийок так сильно вдарив жінку, що та впала.

Ізабель не рухалась, поки нацисти закидали їй на плечі шкіряні ремені й закріпляли їх на талії. Її запрягли поруч з одинадцятьма іншими молодими жінками. Позаду до їхньої упряжі було прилаштоване кам’яне колесо завбільшки з автомобіль.

Ізабель спробувала зробити крок, але не змогла.

По спині пройшовся батіг, розсікаючи її плоть. Вона стисла ремені та спробувала знову. Вони були виснаженими. Ноги примерзали до землі, але вони мусили рухатися, щоб не отримати батога. Ізабель нахилилася вперед і потягла, аби зрушити колесо з місця. Ремені врізалися в груди. Одна з жінок впала, інші тягли далі. Конструкція заскрипіла й колесо покотилось.

Читать дальше

Вони тягли, тягли і тягли, прокладаючи дорогу в снігу. Решта жінок з лопатами та візками розчищали шлях.

Тим часом вартові стояли біля вогнищ, перемовлялися між собою і сміялися.

Крок.

Ні про що інше Ізабель думати не могла. Ані про холод, ані про спрагу та голод, ані про бліх чи обмороження. І точно не про нормальне життя. То було найгірше. Через це вона могла оступитися, привернути до себе увагу й отримати удар батогом або навіть гірше.

Просто зосередься на русі.

Нога підвернулася. Вона впала на сніг.