ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вона лежала в ліжку поруч із чоловіком, слухаючи, як він тихо хропе. Раніше вона ніколи від цього не прокидалася, а тепер почала.

Ні.

Це неправда.

Вона повернулась на бік і глянула на нього. У місячному сяйві він здавався незнайомцем: худий і сивий у тридцять п’ять років. Вона встала і вкрила його важкою пуховою ковдрою своєї бабусі.

В’янн одягнула халат. Унизу вона почала безпричинно блукати кімнатами. Ніби шукала своє колишнє життя чи кохання до чоловіка, якого втратила.

Усе було не так, як раніше. Вони стали чужими. Вона знала, що він теж це відчуває. Війна прірвою залягла між ними.

Читать дальше

Діставши зі скрині у вітальні покривало, жінка загорнулась у нього і вийшла надвір.

Повний місяць висів над понівеченими полями. Вона стала під деревом. Відмерла чорна гілка без листя була наче арка в неї над головою. На ній досі висіли клаптики тканини.

Прив’язуючи свої спогади до цієї гілки, В'янн наївно вважала, що потрібно лише вижити. Двері позаду неї тихо відчинились. Як і завжди, вона відчувала присутність свого чоловіка.

— В’янн, — мовив він, обіймаючи її. Вона хотіла пригорнутися до нього, але не могла. Вона дивилася на першу стрічку, яку прив’язала до дерева. Антуанову. Її колір змінився, як і вони.

Жінка більше не могла чекати. Живіт збільшувався.

Вона розвернулась і глянула на нього.

— Антуане.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона глибоко вдихнула і сказала:

— У мене буде дитина.

Він завмер.

— Що?.. Коли?

Вона згадала інші рази, коли була вагітною. Згадала, як вони були разом у горі та радості.

— Думаю, термін близько двох місяців. Мабуть, це сталося… того дня, коли ти повернувся додому.

Вона бачила кожен вияв емоцій у його очах. Здивування, хвилювання і нарешті щастя.

— Я знаю, чому ти так боїшся. Але не хвилюйся, Ві, ми її не втратимо, — сказав він. — Не тепер, коли ми стільки всього пережили. Це диво.

Її очі наповнилися сльозами. Вона спробувала всміхнутися, але провина душила її.

— Ти так багато пережила.

— Як і всі ми.

— Тому ми і віримо в дива.

Невже таким чином він давав зрозуміти, що знає правду? А що він скаже, коли дитина народиться раніше?

— Щ-що ти маєш на увазі?

У його очах теж стояли сльози.

— Забудь про минуле, Ві. Найголовніше те, що ми завжди кохатимемо один одного. Саме в цьому ми заприсяглися, коли нам було чотирнадцять. Біля ставка, коли я вперше поцілував тебе, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — їй так пощастило зустріти цього чоловіка. Не дивно, що вона закохалась у нього. Вони знайдуть шлях назад до серця одне одного.

— Ця дитина стане нашим новим початком.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона. — Я хочу про все забути.

— Ми не мусимо забувати, В’янн, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її. — Ми маємо згадати.

Лютий 1945 року. Сніг присипав купу голих тіл біля нещодавно збудованого в таборі крематорію.