ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Ґаетан?

— Їх усіх заарештували, Жульєтт. Генрі повісили на площі. А інші… — вона знизала плечима.

Ізабель почула, як солдат СС щось до неї кричить, і відійшла від огорожі. Вона хотіла сказати Анук щось

важливе,

але лише закашляла. Вона затулила рота й повернулася в шеренгу.

Вона побачила, як губи її подруги прошепотіли: «Прощавай», — але Ізабель не змогла відповісти. Вона так утомилася від прощань.

Навіть такого ясного березневого дня квартира на бульварі ла Бурдоне нагадувала мавзолей. Усі меблі й підлогу вкривав товстий шар пилу. В’янн підійшла до вікон і позривала завіси, уперше за кілька років упустивши в кімнату світло.

Було видно, що в квартирі вже певний час ніхто не мешкав. Мабуть, відколи батько вирушив рятувати Ізабель.

Картини досі висіли на стінах, а меблі лишилися на місці, хоч деякі з них були порубані на дрова і складені в кутку. На обідньому столі стояла порожня супова миска з ложкою. На камінній полиці виструнчилися збірки його поезій, які він сам і видавав.

— Не схоже, що вона тут була. Треба перевірити готель «Лютеція».

В’янн знала, що має зібрати родинні надбання. Ці залишки іншого життя. Але вона не могла цього зробити. Не хотіла. Може, потім.

Разом з Антуаном та Софі вони вийшли з квартири. На вулицях усе починало оживати. Парижани нагадували метеликів, які після багаторічної темряви нарешті побачили світло. Та все одно скрізь були черги по їжу, бо харчів і досі бракувало. Може, німці й відступали на всіх фронтах, але війна ще не скінчилася.

Вони пішли в готель «Лютеція», який під час окупації був штабом Абверу. Тепер тут приймали людей, які поверталися з таборів.

В’янн стояла у вишуканому фойє, де зараз ніде було і яблуку впасти. Озирнувшись навколо, вона зрозуміла, що вчинила правильно, залишивши Даніеля з матінкою Марією-Терезою. Її оточували худющі, лисі люди з порожніми очима, одягнені в лахміття. Вони були схожими на живих мерців. Між ними сновигали лікарі, працівники Червоного Хреста і журналісти.

До В’янн підійшов чоловік і тицьнув їй в обличчя поблякле чорно-біле фото.

— Ви її бачили? Останнє, що ми про неї чули, — те, що вона в Аушвіці.

На фото була гарненька усміхнена дівчинка з велосипедом. На вигляд їй було не більше від п’ятнадцяти.

— Ні, — сказала В’янн. — Мені шкода.

Скрізь були схвильовані родини. Вони тримали в руках знімки своїх близьких та благали дати їм хоч якусь інформацію. Стіна праворуч була вкрита фотографіями і записками з іменами й адресами. Антуан підійшов до В’янн і поклав руку їй на плече.

— Ми її знайдемо, Ві.

— Мамо? — гукнула Софі. — З тобою все гаразд?

Вона глянула на доньку.

— Може, варто було лишити тебе вдома.

— Надто пізно захищати мене, — відповіла Софі. — Ти ж сама розумієш.

В’янн ненавиділа цю реальність.