Ґаетан?
— Їх усіх заарештували, Жульєтт. Генрі повісили на площі. А інші… — вона знизала плечима.
Ізабель почула, як солдат СС щось до неї кричить, і відійшла від огорожі. Вона хотіла сказати Анук щось
важливе,
але лише закашляла. Вона затулила рота й повернулася в шеренгу.
Вона побачила, як губи її подруги прошепотіли: «Прощавай», — але Ізабель не змогла відповісти. Вона так утомилася від прощань.
Навіть такого ясного березневого дня квартира на бульварі ла Бурдоне нагадувала мавзолей. Усі меблі й підлогу вкривав товстий шар пилу. В’янн підійшла до вікон і позривала завіси, уперше за кілька років упустивши в кімнату світло.
Було видно, що в квартирі вже певний час ніхто не мешкав. Мабуть, відколи батько вирушив рятувати Ізабель.
Картини досі висіли на стінах, а меблі лишилися на місці, хоч деякі з них були порубані на дрова і складені в кутку. На обідньому столі стояла порожня супова миска з ложкою. На камінній полиці виструнчилися збірки його поезій, які він сам і видавав.
— Не схоже, що вона тут була. Треба перевірити готель «Лютеція».
В’янн знала, що має зібрати родинні надбання. Ці залишки іншого життя. Але вона не могла цього зробити. Не хотіла. Може, потім.
Разом з Антуаном та Софі вони вийшли з квартири. На вулицях усе починало оживати. Парижани нагадували метеликів, які після багаторічної темряви нарешті побачили світло. Та все одно скрізь були черги по їжу, бо харчів і досі бракувало. Може, німці й відступали на всіх фронтах, але війна ще не скінчилася.
Вони пішли в готель «Лютеція», який під час окупації був штабом Абверу. Тепер тут приймали людей, які поверталися з таборів.
В’янн стояла у вишуканому фойє, де зараз ніде було і яблуку впасти. Озирнувшись навколо, вона зрозуміла, що вчинила правильно, залишивши Даніеля з матінкою Марією-Терезою. Її оточували худющі, лисі люди з порожніми очима, одягнені в лахміття. Вони були схожими на живих мерців. Між ними сновигали лікарі, працівники Червоного Хреста і журналісти.
До В’янн підійшов чоловік і тицьнув їй в обличчя поблякле чорно-біле фото.
— Ви її бачили? Останнє, що ми про неї чули, — те, що вона в Аушвіці.
На фото була гарненька усміхнена дівчинка з велосипедом. На вигляд їй було не більше від п’ятнадцяти.
— Ні, — сказала В’янн. — Мені шкода.
Скрізь були схвильовані родини. Вони тримали в руках знімки своїх близьких та благали дати їм хоч якусь інформацію. Стіна праворуч була вкрита фотографіями і записками з іменами й адресами. Антуан підійшов до В’янн і поклав руку їй на плече.
— Ми її знайдемо, Ві.
— Мамо? — гукнула Софі. — З тобою все гаразд?
Вона глянула на доньку.
— Може, варто було лишити тебе вдома.
— Надто пізно захищати мене, — відповіла Софі. — Ти ж сама розумієш.
В’янн ненавиділа цю реальність.






