ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вона взяла доньку за руку й рішуче пішла крізь натовп. Антуан плентався поруч. Ліворуч вона побачила купку худих, як скелети, чоловіків у брудних смугастих піжамах. Як вони вижили?

Вона не усвідомлювала, що знову зупинилася, поки перед нею не виринула жінка.

— Мадам? — тихо сказала співробітниця Червоного Хреста.

В’янн відірвала погляд від чоловіків.

— Я шукаю декого… мою сестру, Ізабель Розіньйоль. Її заарештували за допомогу ворогу й депортували. А ще мою найкращу подругу — Рейчел де Шамплейн. Її теж депортували. Її чоловік Марк був військовополоненим. Я… не знаю, що з ними і як їх шукати. І… у мене є список дітей євреїв із Карріву. Я маю передати їх батькам.

Худенька сива жінка дістала аркуш паперу й записала імена, які їй назвала В’янн.

— Я зараз піду перевірю записи. А щодо дітей, ходімо зі мною.

Вона провела їх трьох до кімнати в кінці коридору. Там за столом сидів старий чоловік із довгою бородою, обкладений стосами паперів.

— Мсьє Монтан, — сказала співробітниця Червоного Хреста. — Ця жінка має інформацію про дітей євреїв.

Літній чоловік поглянув на неї червоними очима та характерним жестом підкликав їх до себе.

— Заходьте.

Працівниця Червоного Хреста вийшла з кімнати. Після гамору у фойє було незвично опинитися в тиші.

В’янн підійшла до столу. Її долоні були вологі від поту. Вона витерла їх об спідницю.

— Мене звати В’янн Моріак. Я з Карріву.

Вона відкрила сумочку і дістала список, який учора склала з трьох частин, які зберігала під час війни. Вона поклала його на стіл.

— Мсьє, тут кілька дітей з єврейських родин, яких удалося сховати. Вони в притулку при абатстві Святої Трійці під наглядом настоятельки Марії-Терези. Я не знаю, як повернути їх батькам. Окрім першого в списку. Арі де Шамплейн зі мною. Я шукаю його родину.

Читать дальше

— Дев’ятнадцятеро дітей, — сказав він тихо.

— Я знаю, це не багато, але…

Він подивився на неї, наче вона героїня, а не просто налякана жінка, якій удалося вижити.

— Вони всі могли загинути в таборах разом зі своїми батьками, мадам.

— Ви можете знайти їхніх рідних?

— Я спробую, мадам. Та, на жаль, більшість із цих дітей — тепер справді сироти. Списки, що надходять із таборів, переважно однакові: мати мертва, батько мертвий, родичів у Франції немає. Мало хто з дітей вижив, — він провів рукою по рідкому сивому волоссю. — Я надішлю ваш список у Фонд допомоги дітям у Ніцці. Вони намагаються єднати родини. Дякую вам, мадам.

В’янн постояла ще секунду, але чоловік більше нічого не казав, тож вони втрьох вийшли з кабінету і знову опинилися серед натовпу.

— Що нам тепер робити? — спитала Софі.

— Зачекаємо, що скаже працівниця Червоного Хреста.

Антуан указав на стіну з фотографіями й іменами зниклих безвісти.

— Варто пошукати тут.