Вона взяла доньку за руку й рішуче пішла крізь натовп. Антуан плентався поруч. Ліворуч вона побачила купку худих, як скелети, чоловіків у брудних смугастих піжамах. Як вони вижили?
Вона не усвідомлювала, що знову зупинилася, поки перед нею не виринула жінка.
— Мадам? — тихо сказала співробітниця Червоного Хреста.
В’янн відірвала погляд від чоловіків.
— Я шукаю декого… мою сестру, Ізабель Розіньйоль. Її заарештували за допомогу ворогу й депортували. А ще мою найкращу подругу — Рейчел де Шамплейн. Її теж депортували. Її чоловік Марк був військовополоненим. Я… не знаю, що з ними і як їх шукати. І… у мене є список дітей євреїв із Карріву. Я маю передати їх батькам.
Худенька сива жінка дістала аркуш паперу й записала імена, які їй назвала В’янн.
— Я зараз піду перевірю записи. А щодо дітей, ходімо зі мною.
Вона провела їх трьох до кімнати в кінці коридору. Там за столом сидів старий чоловік із довгою бородою, обкладений стосами паперів.
— Мсьє Монтан, — сказала співробітниця Червоного Хреста. — Ця жінка має інформацію про дітей євреїв.
Літній чоловік поглянув на неї червоними очима та характерним жестом підкликав їх до себе.
— Заходьте.
Працівниця Червоного Хреста вийшла з кімнати. Після гамору у фойє було незвично опинитися в тиші.
В’янн підійшла до столу. Її долоні були вологі від поту. Вона витерла їх об спідницю.
— Мене звати В’янн Моріак. Я з Карріву.
Вона відкрила сумочку і дістала список, який учора склала з трьох частин, які зберігала під час війни. Вона поклала його на стіл.
— Мсьє, тут кілька дітей з єврейських родин, яких удалося сховати. Вони в притулку при абатстві Святої Трійці під наглядом настоятельки Марії-Терези. Я не знаю, як повернути їх батькам. Окрім першого в списку. Арі де Шамплейн зі мною. Я шукаю його родину.
Читать дальше
— Дев’ятнадцятеро дітей, — сказав він тихо.
— Я знаю, це не багато, але…
Він подивився на неї, наче вона героїня, а не просто налякана жінка, якій удалося вижити.
— Вони всі могли загинути в таборах разом зі своїми батьками, мадам.
— Ви можете знайти їхніх рідних?
— Я спробую, мадам. Та, на жаль, більшість із цих дітей — тепер справді сироти. Списки, що надходять із таборів, переважно однакові: мати мертва, батько мертвий, родичів у Франції немає. Мало хто з дітей вижив, — він провів рукою по рідкому сивому волоссю. — Я надішлю ваш список у Фонд допомоги дітям у Ніцці. Вони намагаються єднати родини. Дякую вам, мадам.
В’янн постояла ще секунду, але чоловік більше нічого не казав, тож вони втрьох вийшли з кабінету і знову опинилися серед натовпу.
— Що нам тепер робити? — спитала Софі.
— Зачекаємо, що скаже працівниця Червоного Хреста.
Антуан указав на стіну з фотографіями й іменами зниклих безвісти.
— Варто пошукати тут.






