ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вони перезирнулися, розуміючи, як це боляче — стояти й дивитися на ці фото. Однак вони підійшли до стіни і почали переглядати знімки та записки одну за одною.

Вони простояли так майже дві години, поки не з'явилася жінка з Червоного Хреста.

— Мадам.

В’янн озирнулася.

— Мені шкода, мадам. Рейчел та Марк де Шамплейн у списку загиблих. А на Ізабель Розіньйоль записів немає.

Почувши слово «загиблі», В’янн відчула невимовне горе, однак стримала свої емоції. Вона подумає про Рейчел пізніше, на самоті. Вона вип’є келих шампанського під тисовим деревом і поговорить з подругою.

— Що це означає? Як це немає записів на Ізабель? Я бачила, як її забрали.

— Їдьте додому й чекайте на сестру, — мовила жінка. Вона торкнулася руки В’янн. — Не втрачайте надії. Ще не всі табори звільнили.

Софі глянула на матір.

— Може, їй вдалося якось сховатися.

В'янн торкнулася обличчя доньки й злегка із сумом всміхнулася.

— Ти така доросла. Це змушує мене пишатися та водночас крає мені серце.

— Ходімо, — потягнула її за руку Софі. В’янн дозволила доньці вести її: зараз вона більше почувалася дитиною, ніж матір’ю. Вони вийшли із залюдненого фойє готелю на залиту сонцем вулицю.

За кілька годин дорогою додому, сидячи у вагоні третього класу, В’янн розглядала крізь вікно розбомблені сільські околиці. Антуан спав поруч, притулившись головою до брудного вікна.

— Як ти почуваєшся? — спитала Софі.

В’янн поклала долоню на живіт. Вона відчула легесенький поштовх і взяла Софі за руку.

Дівчина спробувала її висмикнути, але В’янн наполягла. Вона притулила руку доньки до свого живота.

Софі відчула рух, і її очі розширилися. Вона поглянула на В’янн.

— Як ти можеш…

— Ця війна всіх нас змінила, Софі. Даніель — тепер твій брат, адже Рейчел… немає. Справжній брат. А це дитя не винне в тому… як його створили.

— Дуже важко забути, — сказала вона тихо. — Я ніколи не пробачу.

— Кохання має бути сильнішим за ненависть, інакше в нас не буде майбутнього.

Софі зітхнула.

— Мабуть, — відповіла вона надто дорослим для дівчинки її віку тоном.

В’янн поклала свою долоню на руку доньки.

— Ми завжди нагадуватимемо одна одній про ці страшні часи. І будемо сильними один заради одного.

Перекличка тривала кілька годин. Ізабель упала навколішки, але, торкнувшись землі, подумала: «Виживи», — і змусила себе знайти сили, щоб підвестися.

Периметр охороняли вартові із собаками, обираючи жінок для газової камери. Ходили чутки, що їх знову збираються перевести. Цього разу в Маутгаузен, де вже замордували тисячі людей: радянських військовополонених, євреїв, льотчиків Альянсу, політичних в’язнів. Подейкували, що зайшовши туди, ніхто вже не повертався назад.

Ізабель закашляла. Кров бризнула на її долоню. Вона швидко, щоб цього не помітили солдати, витерла її об брудну сукню.