ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Її горло палало, а голова пульсувала від болю. Вона була в такій агонії, що не одразу розібрала звук моторів.

— Ти це чуєш? — спитала Мішлін.

Ізабель відчула, як серед в’язнів прокотилася хвиля пожвавлення. Однак у неї все так боліло, що було важко на чомусь сконцентруватися. Легені ніби рвалися на шматки з кожним вдихом.

— Вони їдуть, — сказав хтось.

— Ізабель, дивися!

Спершу вона бачила лише яскраве блакитне небо, дерева та полонених. А потім помітила.

— Вартові кудись зникли, — сказала вона хрипким, тремтливим голосом.

Ворота відчинилися, і в табір заїхали американські вантажівки. Солдати сиділи на капотах і в кузовах, притискаючи до грудей гвинтівки.

Читать дальше

Американці.

Ноги Ізабель підкосилися.

— Міш…лін, — прошепотіла вона. Її голос був такий же надломлений, як і її дух. — Ми… вижили.

Та весна стала кінцем війни. Генерал Ейзенгауер поставив вимогу щодо капітуляції Німеччини. Американці перетнули Рейн і ввійшли в Німеччину. Війська Альянсу, які вигравали битву за битвою, почали звільняти табори. Гітлер жив у бункері.

Але Ізабель досі не повернулась додому.

В’янн зачинила поштову скриньку.

— Вона наче зникла.

Антуан не відповів. Вони кілька тижнів шукали Ізабель. В’янн годинами стояла в чергах, щоб зробити кілька дзвінків, надсилала нескінченні листи в різні відомства та лікарні. Минулого тижня вони були в таборах для біженців, але це нічого не дало. Ніде не було й сліду Ізабель Розіньйоль. Наче вона зникла з лиця землі разом із сотнями тисяч інших людей.

А що як Ізабель вижила в таборах, і її вбили за день до приходу військ Альянсу? Казали, нібито, коли звільнили табір під назвою Берґен-Бельзен, солдати знайшли там купу ще теплих тіл.

Навіщо вони це зробили?

Щоб в’язні нічого не розповіли.

— Ходімо зі мною, — сказав Антуан, узявши її за руку. Вона вже не здригалася від його дотиків і не намагалася їх уникнути, але й не могла розслабитися. Відколи він повернувся, вони вдавали закоханість і обоє це розуміли. Він казав буцімто не хоче кохатися з нею через дитину, і вона погоджувалася, що це на краще. Але вони знали в чому річ.

— Я маю для тебе сюрприз, — мовив він, ведучи її на заднє подвір`я.

Небо над ними було яскраво-лазурове. Під тисом розкинулась тоненька смужка прохолодної тіні. Під навісом кілька курчат борсалися в багнюці.

Між гілкою тису й залізним вішаком для капелюхів, який Антуан, вочевидь, знайшов у сараї, було натягнуте старе простирадло. Він підвів В’янн до стільця на кам’яній терасі. За роки його відсутності мох та бур’ян укрили цю частину подвір’я, тож її стілець хитався на нерівній поверхні. Вона обережно присіла. Чоловік осяяв її своєю усмішкою.

— Ми з дітьми цілий день над цим працювали. Це для тебе.

Ми з дітьми.

Антуан сів перед простирадлом і театрально підняв руку.