ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вона занурила ганчірку в миску, а тоді поклала на чоло Ізабель.

— Хочеш ще бульйону?

— Господи, ні.

— Ти нічого не їси.

— Воно в мені не затримується.

В’янн підтягла крісло ближче до ліжка. Вона торкнулася гарячої вологої щоки Ізабель та зазирнула в її порожні очі.

— Я щось для тебе маю, — В’янн встала і вийшла з кімнати. За кілька секунд вона повернулася з жовтим конвертом і простягнула його Ізабель. — Це нам. Від тата. Він був тут, перш ніж вирушив до Жиро.

— Справді? Він сказав тобі, що хоче здатися, аби мене врятувати?

В’янн кивнула і віддала Ізабель листа.

Її ім’я розпливалося перед очима. Погане харчування зіпсувало зір.

— Можеш прочитати?

В’янн відкрила конверт, дістала лист і почала читати.

Любі Ізабель і В’янн!

Те, що я роблю зараз, я роблю зі спокійною душею. Я шкодую не через свою смерть, а про своє життя. Я шкодую, що не був вам батьком.

Я міг би виправдовуватись. Мовляв, мене зламала війна, я багато пиячив, не міг жити без вашої матері. Але це все не має значення.

Ізабель, я згадав, як ти вперше втекла до мене. Ти сама дісталася Парижа. Ти просто хотіла, щоб тебе любили. А коли я побачив тебе на платформі, то просто відвернувся.

Як я міг не бачити, що ви із В’янн — мій скарб?

Пробачте мені, донечки, за все. І знайте, що я люблю вас усім своїм зраненим серцем.

Ізабель заплющила очі та відкинулася на подушках. Усе життя вона чекала на ці слова, на його любов. А тепер відчувала лише втрату. Вони не віддавали один одному свою любов, коли мали час, а тоді їхній час збіг.

— Бережи Софі, Антуана та немовля, В’янн. Любов — така непевна штука.

— Не роби цього, — сказала В’янн.

— Чого?

— Не прощайся. Ти одужаєш, розшукаєш Ґаетана, ви одружитеся і будете тут, коли народиться моє дитя.

Ізабель зітхнула і заплющила очі.

— Це було б чудово.

За тиждень Ізабель сиділа в кріслі на задньому подвір’ї, закутана у дві ковдри та плед. Травневе сонце гріло її, але вона все одно тремтіла від холоду. Софі сиділа на траві біля неї й читала їй книгу. Її небога намагалася різними голосами читати репліки персонажів. Іноді, хоч як погано почувалася Ізабель, це викликало в неї усмішку і навіть сміх.

Антуан намагався змайструвати колиску з того, що В'янн не встигла спалити під час війни. Усі знали, що В’янн скоро народить. Вона рухалася повільно і завжди трималася за поперек.

Із заплющеними очима Ізабель насолоджувалась цим звичайним днем. Десь далеко лунали церковні дзвони. Останній тиждень їх було чути постійно. Дзвін ознаменовував закінчення війни.

Читать дальше

Софі раптом замовкла на півслові.

— Читай далі, — сказала Ізабель, чи, можливо, їй лише здалося, що вона вимовила це вголос.

— Ізабель, — покликала її сестра багатозначним тоном.

Вона підняла голову. В’янн стояла поруч.