Гарячка ніяк не відпускає.
— Я принесу тобі аспірин, — В’янн хотіла встати.
— Ні, — мовила Ізабель. — Не залишай мене. Будь ласка. Побудь зі мною.
В’янн умостилася в маленькому ліжку. Побоюючись, що найменший дотик може залишити синці, вона обережно притулилась до Ізабель.
— Мені шкода щодо Бека. Пробач… — сказала Ізабель і закашлялась. Вона так давно хотіла це сказати. Тисячу разів уявляла цю розмову. — …І за те, що я ризикувала тобою та Софі.
— Ні, Ізабель, — відповіла В’янн ніжно. — Це ти мені пробач. Я завжди підводила тебе. Відколи тато кинув нас на мадам Дюма. І як я могла повірити в історію про роман, коли ти втекла в Париж? Це постійно гризло мене, — В’янн нахилилась до неї. — Ми можемо почати все спочатку? Бути сестрами, як хотіла мама?
Ізабель щосили намагалася лишатися при тямі.
— Я дуже цього хочу.
— Я так пишаюся тим, що ти зробила на цій війні, Ізабель.
Очі Ізабель наповнилися сльозами.
— А ти як, Ві?
В’янн відвернулася.
— Після Бека тут жив інший нацист. Поганий.
Цікаво, чи усвідомлювала В’янн, що торкається живота, вимовляючи ці слова? Що почервоніла від сорому? Ізабель зрозуміла, що пережила її сестра. Вона чула безліч історій про жінок, зґвалтованих солдатами, які в них квартирувалися.
— Знаєш, що я зрозуміла в таборах?
В’янн глянула на неї.
— Що?
— Вони не дістануться мого серця. Не змінять того, ким я є. Моє тіло… вони зламали швидко, але не моє серце, Ві. Що б він не зробив, він зробив це з твоїм тілом, а воно зцілиться, — вона хотіла ще щось сказати, можливо «Я люблю тебе», але знову почався кашель. Коли напад скінчився, вона лежала на спині, ледве дихаючи.
В’янн поклала холодну мокру ганчірку на її гаряче чоло.
Ізабель дивилася на кров на ковдрі і пригадала останні дні життя своєї матері. Вона теж так відкашлювала кров. Вона подивилась на В’янн і зрозуміла, що її сестра також про це подумала.
Ізабель прокинулась на дерев’яній підлозі. Вона тремтіла від холоду і водночас заливалася потом.
Вона нічого не чула. Ані пацюків і тарганів, що сновигали скрізь, ані води, що крапала зі стін, ані кашлю та плачу. Вона повільно сіла. Усе боліло. Кістки, шкіра, голова, груди. Вона вже не відчувала м’язів, але суглоби та зв’язки все одно були в агонії.
Вона почула торохкотіння. Постріли. Вона прикрила голову і забилася в куток.
Ні.
Вона була в
Le Jardin
, не в Равенсбрюку.
Це просто дощ торохкотів по даху.
Вона повільно підвелася на ноги, відчуваючи, як паморочиться в голові. Як давно вона тут?
Чотири дні? П’ять?
Вона підійшла до тумбочки, на якій поруч із мискою прохолодної води стояв порцеляновий глечик. Вимивши руки, вона бризнула водою в обличчя й одягла те, що для неї приготувала В’янн, — сукню, яку носила Софі, коли їй було десять років. І все одно вона була завелика для Ізабель.






