ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вона почала довгу повільну подорож сходами вниз.

Парадні двері були відчинені. Обриси яблунь на подвір’ї здавалися розмитими через дощ. Ізабель підійшла до дверей, удихнувши солодке повітря.

— Ізабель, — підійшла ззаду В’янн, — я зварю тобі бульйон. Лікар сказав, тобі можна.

Ізабель кивнула, дозволивши В’янн думати, ніби кілька ложок бульйону, які витримає її шлунок, щось змінять.

Вона вийшла під дощ. Світ був повен звуків: співу пташок, церковних дзвонів, стукоту важких крапель по даху. Вузькою ґрунтовою дорогою рухалося багато транспорту. Автомобілі, вантажівки, мотоцикли. Люди сигналили один одному, махали руками, щось кричали. Вони поверталися додому. Повз будинок проїхала американська вантажівка. У кузові сиділи усміхнені солдати, які вітали перехожих.

Читать дальше

Побачивши їх, Ізабель згадала розповідь В’янн про те, що Гітлер скоїв самогубство, а Берлін оточений і скоро впаде.

Невже це правда? Невже війна скінчилася? Вона не знала, не могла згадати. Цими днями в її свідомості панував справжній безлад.

Ізабель пошкандибала до дороги, не одразу усвідомивши, що вона боса (її побили б за загублені черевики). Однак вона не зупинялася. Тремтячи, кашляючи, витираючи мокре від дощу обличчя, вона пройшла повз розбомблений аеродром, який тепер зайняли військові Альянсу.

— Ізабель!

Вона озирнулася, відкашлюючи кров на долоню. Тепер вона тремтіла від холоду. Її сукня наскрізь промокла.

— Що ти тут робиш? — спитала В’янн. — І де твоє взуття? У тебе тиф і пневмонія, а ти вийшла під дощ, — В’янн зняла пальто й накинула на плечі Ізабель.

— Війна скінчилася?

— Ми вчора про це говорили, пам’ятаєш?

Через дощ Ізабель погано бачила. Краплі стікали по її спині. Вона глибоко вдихнула і відчула сльози на очах.

Не плач

. Вона знала, що це важливо, але не пам’ятала чому.

— Ізабель, ти хвора.

— Ґаетан обіцяв знайти мене, коли скінчиться війна, — прошепотіла вона. — Я маю повернутися в Париж, щоб він міг знайти мене.

— Якщо він шукатиме тебе, то прийде сюди.

Ізабель не зрозуміла. Вона похитала головою.

— Він був тут, пам’ятаєш? Після Тура. Він привів тебе додому.

Мій соловей, я привів тебе додому

.

— Він більше не вважатиме мене привабливою, — марно спробувала всміхнутися Ізабель.

В’янн обійняла Ізабель і ніжно розвернула її.

— Ми напишемо йому листа.

— Я не знаю, куди його надсилати, — сказала Ізабель, притулившись до сестри.

Як вони дісталися дому? Вона не знала. Вона невиразно пам’ятала, як Антуан відніс її сходами нагору, поцілував у чоло, як Софі принесла гарячий бульйон, але якоїсь миті вона, мабуть, заснула, бо, отямившись наступного разу, зрозуміла, що настала ніч.

В’янн спала в кріслі біля вікна.

Ізабель закашляла.

В’янн одразу схопилася на ноги й поправила Ізабель подушки.