ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Адюльтер Пауло Коельйо О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до тебе. Амінь. Іди туди, де води глибші. Лука, 5:4 Щоранку, коли я розплющую очі на так званий новий день, мене опановує бажання знову заплющити їх і не підводитися з ліжка. Але підводитися треба. У мене чудовий чоловік, глибоко в мене закоханий, який володіє значним фондом капіталовкладень і щороку — навіть усупереч своєму бажанню — фігурує в списку трьохсот найбагатших людей Швейцарії, що публікується на сторінках часопису «Підсумки». Я маю двох синів, які становлять «сенс мого життя» (так кажуть мої подруги). Щоранку я повинна напоїти їх кавою й відвести до школи, — за п’ять хвилин пішої ходи від нашої домівки, — де вони навчаються за повною програмою, дозволяючи мені працювати й розпоряджатися своїм часом. Після уроків філіппінська доглядальниця опікується ними доти, доки мій чоловік і я повернемося додому. Мені подобається моя служба. Я журналістка й працюю в поважній газеті, яку можна прочитати на всіх перехрестях Женеви, де ми живемо. Раз на рік я вирушаю на вакації разом з усією родиною, переважно в райські місцевості з чудовими пляжами, в «екзотичні» міста з убогим населенням, яке спонукає нас почуватися ще багатшими, привілейованими й облагодіяними життям. Я досі не відрекомендувалася. Зроблю це з великою приємністю. Мене звати Лінда. Маю тридцять один рік віку, один метр сімдесят п’ять сантиметрів зросту, шістдесят вісім кілограмів ваги і вдягаюся в найкраще вбрання, яке можна купити за гроші (завдяки безмежній щедрості мого чоловіка). Розбуджую бажання в чоловіків і заздрість у жінок. Проте щоранку, коли розплющую очі й дивлюся на цей ідеальний світ, про який усі мріють, та мало кому вдається завоювати його, я знаю, що день буде для мене катастрофою. До початку цього ро

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Біжімо.

Я пояснила, що не хочу перевертатися в повітрі. Я хочу, щоб ми спускалися потихеньку. П’ять хвилин польоту для мене цілком досить.

— Ви мені скажете, коли ми будемо в польоті. Але треба стрибати. За нами черга.

Схоже, я втратила власну волю й стала виконувати його накази. Побігла в напрямку безодні.

— Швидше.

Я побігла швидше, мої термічні черевики розкидали сніг на всі боки. Насправді то не я бігла, а автомат, який підкорявся усним наказам. Я закричала — не від страху, а інстинктивно. Я перетворилася на печерну жінку, як провіщав кубинець. Ми тоді боялися павуків, комах і кричали, коли опинялися в таких ситуаціях, як ця. Ми завжди кричали.

Несподівано мої ноги відірвалися від землі, я з усіх сил вхопилася за ремені, які прив’язували мене до стільця, і перестала кричати. Інструктор ще біг протягом кількох секунд, а потім ми опинилися не на одній прямій лінії.

І я відчула вітер, який контролює наші життя.

У першу хвилину я не розплющила очі, тому не помітила ані висоти, ані гір, ані небезпеки. Я намагалася уявити собі, що я вдома, у кухні, і розповідаю дітям історію, яка трапилася з нами під час подорожі; можливо, над містом, а можливо, над кімнатою готелю. Я не могла розповісти, як їхній батько напився так, що впав на землю, коли ми поверталися до готелю спати. Не могла розповісти, що ризикнула літати, бо вони також захотіли б зробити це. Або навіть гірше: вони захотіли б літати самі-одні, стрибаючи з другого поверху нашого дому.

Потім я усвідомила свою дурість: чому я заплющила очі? Ніхто не примушував мене стрибати. «Я працюю тут багато років і не бачив жодного нещасливого випадку», — сказав мені консьєрж.

Розплющую очі.

І те, що я бачу, те, що відчуваю, я ніколи не зможу описати точно. Унизу бачу долину, яка з’єднує два озера з містом посередині. Я вільно лечу в просторі без будь-якого шуму, бо ми мандруємо за вітром, описуючи кола. Гори, які нас оточують, уже не здаються ані високими, ані небезпечними, вони здаються друзями в білому одязі, залитими сонячним сяйвом, яке падає на них з усіх боків.

Мої руки, якими я вхопилася за ремені, слабнуть, я розкриваю обійми й ніби перетворююсь на птаха. Хлопець, що перебуває позаду мене, певно, усвідомив, що я стала іншою особою, і замість спускатися підіймається, використовуючи невидимі потоки гарячого повітря, які існують в атмосфері, хоч раніше вона здавалася абсолютно однорідною.

Я побачила попереду орла, який мандрував з нами в одному океані, без жодного зусилля користуючись крильми для контролю свого таємничого польоту. Куди він хоче прилетіти? А може, він лише розважається, втішаючись життям і красою довкола?

Мені здалося, я спілкуюся з орлом за допомогою телепатії. Інструктор летить слідом за ним, він наш провідник.