Біжімо.
Я пояснила, що не хочу перевертатися в повітрі. Я хочу, щоб ми спускалися потихеньку. П’ять хвилин польоту для мене цілком досить.
— Ви мені скажете, коли ми будемо в польоті. Але треба стрибати. За нами черга.
Схоже, я втратила власну волю й стала виконувати його накази. Побігла в напрямку безодні.
— Швидше.
Я побігла швидше, мої термічні черевики розкидали сніг на всі боки. Насправді то не я бігла, а автомат, який підкорявся усним наказам. Я закричала — не від страху, а інстинктивно. Я перетворилася на печерну жінку, як провіщав кубинець. Ми тоді боялися павуків, комах і кричали, коли опинялися в таких ситуаціях, як ця. Ми завжди кричали.
Несподівано мої ноги відірвалися від землі, я з усіх сил вхопилася за ремені, які прив’язували мене до стільця, і перестала кричати. Інструктор ще біг протягом кількох секунд, а потім ми опинилися не на одній прямій лінії.
І я відчула вітер, який контролює наші життя.
У першу хвилину я не розплющила очі, тому не помітила ані висоти, ані гір, ані небезпеки. Я намагалася уявити собі, що я вдома, у кухні, і розповідаю дітям історію, яка трапилася з нами під час подорожі; можливо, над містом, а можливо, над кімнатою готелю. Я не могла розповісти, як їхній батько напився так, що впав на землю, коли ми поверталися до готелю спати. Не могла розповісти, що ризикнула літати, бо вони також захотіли б зробити це. Або навіть гірше: вони захотіли б літати самі-одні, стрибаючи з другого поверху нашого дому.
Потім я усвідомила свою дурість: чому я заплющила очі? Ніхто не примушував мене стрибати. «Я працюю тут багато років і не бачив жодного нещасливого випадку», — сказав мені консьєрж.
Розплющую очі.
І те, що я бачу, те, що відчуваю, я ніколи не зможу описати точно. Унизу бачу долину, яка з’єднує два озера з містом посередині. Я вільно лечу в просторі без будь-якого шуму, бо ми мандруємо за вітром, описуючи кола. Гори, які нас оточують, уже не здаються ані високими, ані небезпечними, вони здаються друзями в білому одязі, залитими сонячним сяйвом, яке падає на них з усіх боків.
Мої руки, якими я вхопилася за ремені, слабнуть, я розкриваю обійми й ніби перетворююсь на птаха. Хлопець, що перебуває позаду мене, певно, усвідомив, що я стала іншою особою, і замість спускатися підіймається, використовуючи невидимі потоки гарячого повітря, які існують в атмосфері, хоч раніше вона здавалася абсолютно однорідною.
Я побачила попереду орла, який мандрував з нами в одному океані, без жодного зусилля користуючись крильми для контролю свого таємничого польоту. Куди він хоче прилетіти? А може, він лише розважається, втішаючись життям і красою довкола?
Мені здалося, я спілкуюся з орлом за допомогою телепатії. Інструктор летить слідом за ним, він наш провідник.






