ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Капрера, 26 червня 1870 р. Любий мій Джованьйолі! Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю. Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися. «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху. Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір. Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою. Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів. Ваш Джузеппе Гарібальді За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку. З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Таберно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Ще трохи… і ми переможемо!

Голос його уривався, груди рвучко здіймалися, блідим обличчям котилися великі краплі поту. Очі його виблискували: у них палала спрага перемоги, гнів, розпач…

Незабаром неподалік Спартака, заливаючи арену кров'ю, упав самніт, поранений у живіт, він хрипів в агонії й, несамовито лаючись, слав прокльони. Слідом за ним упав з розбитим черепом один із фракійців, що стояли за спиною Спартака.

Весь цирк гудів оплесками, вигуками і зойками. Погляди усіх глядачів були прикуті до борців, ловили найменший рух, найменший жест. Луцій Сергій Катиліна, підхопившись, стояв поруч із Суллою. Він ледь дихав, не бачив нічого, крім цієї кривавої бійні, і не відриваючись дивився на меч Спартака, бо тримав парі за фракійців. Здавалося, нитка його власного життя була пов'язана із цим мечем.

Третій самніт, уражений Спартаком у сонну артерію, впав поруч зі своїми товаришами. Цієї ж миті і фракієць — остання і єдина підтримка Спартака, — простромлений трьома мечами, упав мертвий.

Цирком пронісся стугін юрби, подібний до ревіння звіра. Потім запала така тиша, що можна було ясно розчути важке, уривчасте дихання гладіаторів. Нервова напруга глядачів зросла до краю і навряд чи могла б бути сильнішою, нехай навіть од результату цієї сутички залежала доля Риму.

Боротьба тривала вже більше години. Спартак завдяки своїй незбагненній спритності й дивному мистецтву фехтування одержав тільки три легкі поранення, точніше — подряпини, але тепер він опинився один проти чотирьох сильних суперників. Хоча всі вони були поранені й стікали кров'ю, та все ж залишалися грізними ворогами, бо переважали кількістю.

Хай яким сильним і хоробрим був Спартак, однак після загибелі свого останнього товариша він зрозумів, що настала смертна година.

Раптом очі Спартака спалахнули — його осяяла рятівна думка: він вирішив скористатися стародавньою тактикою юраціїв проти Куріаціїв і кинувся бігти. Самніти — за ним.

Юрба гула, немов бджолиний рій.

Не пробігши й п'ятдесяти кроків, Спартак раптом розвернувся і кинувся на найближчого переслідувача. Устромив йому у груди кривий меч. Самніт похитнувся, махнув руками, ніби шукаючи підтримки, і впав, а у цей час Спартак, накинувся на другого ворога й відбиваючи щитом удари його меча, уклав його на місці під захоплені вигуки глядачів, бо тепер вже майже всі були на боці фракійця.

Щойно упав самніт, приспів його товариш — третій, увесь зранений. Спартак ударив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне пускати у хід меч, імовірно, аби не вбивати його. Приголомшений ударом, самніт перевернувся і впав на арену. У цей час на допомогу йому поспішив останній, геть знесилений товариш.