ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Капрера, 26 червня 1870 р. Любий мій Джованьйолі! Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю. Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися. «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху. Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір. Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою. Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів. Ваш Джузеппе Гарібальді За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку. З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Таберно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Час від часу вона підводила свої великі чорні очі на матір, засмучена її довгим мовчанням.

Раптом Валерія здригнулася, піднесла до очей папірус, який вона продовжувала тримати в правій руці, і знову стала його перечитувати. От що було написано в цьому листі:

«Чудовій Валерії Мессалі Спартак шле привіт і побажання щастя.

З любові до тебе, моя чудова Валеріє, я зустрівся з Марком Крассом і сказав, що складу зброю. Я готовий був погодитися на все з любові до тебе й до нашої дорогої Постумїї. Але претор Сицилїї запропонував мені життя й волю ціною зради. Я зволів бути невдячним щодо тебе і моєї доньки, аніж зрадити своїх побратимів і вічною ганьбою вкрити своє ім'я. Коли ти отримаєш цього листа, мене вже не буде в живих: має бути великий і вирішальний бій, у якому я зі славою закінчу своє життя. Перед смертю я відчуваю потребу, о чудова моя Валеріє, просити в тебе пробачення за все заподіяне тобі горе. Пробач мені й живи в радості. Помираючи, я благословляю твоє мужнє серце, твою шляхетну, люблячу душу. Будь сильною і живи. Живи заради любові до мене, живи заради цієї безневинної дитини — таке побажання й прохання помираючого. Сльози стискають мені горло, я задихаюся, і мене утішає лише одна думка, що я обійму тебе, твій безсмертний дух, у кращому світі. Тобі мій останній поцілунок, до тебе лине моя остання думка, останній удар серця твого Спартака».

Читать дальше

Закінчивши читати, Валерія піднесла листа до губ і голосно заридала.

— Мамо, чому ти так плачеш? — сумно запитала дівчинка.

— Бідне дитя моє! — вигукнула Валерія, пестячи біляву кучеряву голівку Постумії. і, дивлячись на неї з невимовною ніжністю, сказала: — Нічого! Нічого зі мною не сталося! Не засмучуйся, дитинко!

Вона пригорнула до себе дівчинку і, обливаючись слізьми, вкрила її чоло поцілунками.

— З тобою нічого не трапилося, а ти плачеш? — з докором сказала їй Постумія. — Коли я плачу, ти говориш, що я негарна! А тепер ти, мамо, негарна!

— О, не кажи так, не кажи!.. — вигукнула бідолашна жінка, пригортаючи й цілуючи дитину. — О, якби ти знала, як ти робиш мені боляче, дитя моє!..

— Коли ти плачеш, мені теж боляче!

— О моя люба, відтепер ти моя єдина любов!

І з цими словами нещасна, знову поцілувавши листа, сховала його в себе на грудях. Вона простягнула руки до Постумії і посадила її до себе на коліна, намагаючись стримати сльози. Цілуючи, пестячи й гладячи волосся дівчинки, вона сказала:

— Ти маєш рацію, моя крихітко, я була негарною… але тепер цього не буде. Я буду думати тільки про тебе й міцно любитиму тебе, моя дівчинко, дуже міцно. А ти будеш любити свою маму?

— Так, так, завжди, завжди, дуже, дуже сильно!

Постумія підняла голівку, оповила своїми рученятами шию матері й почала гаряче цілувати її. Потім дівчинка знову заходилася гладити своїми ручками урну.