Час від часу вона підводила свої великі чорні очі на матір, засмучена її довгим мовчанням.
Раптом Валерія здригнулася, піднесла до очей папірус, який вона продовжувала тримати в правій руці, і знову стала його перечитувати. От що було написано в цьому листі:
«Чудовій Валерії Мессалі Спартак шле привіт і побажання щастя.
З любові до тебе, моя чудова Валеріє, я зустрівся з Марком Крассом і сказав, що складу зброю. Я готовий був погодитися на все з любові до тебе й до нашої дорогої Постумїї. Але претор Сицилїї запропонував мені життя й волю ціною зради. Я зволів бути невдячним щодо тебе і моєї доньки, аніж зрадити своїх побратимів і вічною ганьбою вкрити своє ім'я. Коли ти отримаєш цього листа, мене вже не буде в живих: має бути великий і вирішальний бій, у якому я зі славою закінчу своє життя. Перед смертю я відчуваю потребу, о чудова моя Валеріє, просити в тебе пробачення за все заподіяне тобі горе. Пробач мені й живи в радості. Помираючи, я благословляю твоє мужнє серце, твою шляхетну, люблячу душу. Будь сильною і живи. Живи заради любові до мене, живи заради цієї безневинної дитини — таке побажання й прохання помираючого. Сльози стискають мені горло, я задихаюся, і мене утішає лише одна думка, що я обійму тебе, твій безсмертний дух, у кращому світі. Тобі мій останній поцілунок, до тебе лине моя остання думка, останній удар серця твого Спартака».
Читать дальше
Закінчивши читати, Валерія піднесла листа до губ і голосно заридала.
— Мамо, чому ти так плачеш? — сумно запитала дівчинка.
— Бідне дитя моє! — вигукнула Валерія, пестячи біляву кучеряву голівку Постумії. і, дивлячись на неї з невимовною ніжністю, сказала: — Нічого! Нічого зі мною не сталося! Не засмучуйся, дитинко!
Вона пригорнула до себе дівчинку і, обливаючись слізьми, вкрила її чоло поцілунками.
— З тобою нічого не трапилося, а ти плачеш? — з докором сказала їй Постумія. — Коли я плачу, ти говориш, що я негарна! А тепер ти, мамо, негарна!
— О, не кажи так, не кажи!.. — вигукнула бідолашна жінка, пригортаючи й цілуючи дитину. — О, якби ти знала, як ти робиш мені боляче, дитя моє!..
— Коли ти плачеш, мені теж боляче!
— О моя люба, відтепер ти моя єдина любов!
І з цими словами нещасна, знову поцілувавши листа, сховала його в себе на грудях. Вона простягнула руки до Постумії і посадила її до себе на коліна, намагаючись стримати сльози. Цілуючи, пестячи й гладячи волосся дівчинки, вона сказала:
— Ти маєш рацію, моя крихітко, я була негарною… але тепер цього не буде. Я буду думати тільки про тебе й міцно любитиму тебе, моя дівчинко, дуже міцно. А ти будеш любити свою маму?
— Так, так, завжди, завжди, дуже, дуже сильно!
Постумія підняла голівку, оповила своїми рученятами шию матері й почала гаряче цілувати її. Потім дівчинка знову заходилася гладити своїми ручками урну.






