Під час поховання римських солдатів, що загинули під Браданом, марно намагалися знайти труп Спартака. Пошуки не дали жодних результатів. З цього приводу було висловлено чимало різноманітніших і часом дивних припущень, але всі вони були далекі від істини.
Так закінчилася ця війна, що тривала майже чотири роки, війна, у якій гладіатори довели своєю мужністю, що вони — люди, гідні волі й здатні на великі подвиги. Спартак у цій війні показав себе одним із найхоробріших і гідних слави полководців, яких тільки знав світ.
Справа, за яку вели боротьбу гладіатори, була святою. За неї було пролито багато крові і в той час, і надалі, але боротьба за цю справу давала лише короткочасні й незначні успіхи і жодного разу не завершилася цілковитою перемогою.
Упала римська тиранія, на зміну їй прийшли тисячі варварських тираній і морок середньовіччя, феодалізм ще міцніше закував у кайдани пригноблені народи. І лише поступово, у результаті повільного, але неухильного розвитку людини та науки стало можливим після століть кровопролитних битв прийти до французької революції 1793 року, що відновила нарешті — принаймні в законодавстві, — права громадянина і людини, визнавши рівність усіх людей на землі. Закони, які регулюють взаємини між державою й громадянами, а також і ті, що встановлюють права й обов'язки кожного стосовно інших і самого себе, не можна вважати встановленими…
А тепер закінчимо нашу повість і приведемо читачів у таке місце, де вони зустрінуться із двома героями нашої оповіді, яких — ми тішимо себе надією — вони встигли вже полюбити, а тому їм цікаво буде довідатися про деякі події в житті цих осіб. Минуло три тижні після розгрому під Браданом. У той час як Красс і Помпей, відчуваючи одне до одного ненависть і заздрість, наближалися зі своїми військами до Рима, причому кожен із них приписував лише собі заслугу, вважаючи, що тільки він загасив цю пожежу, і вимагав собі консульства, прекрасна Валерія сиділа на лавці у своєму конклаві на тускуланській віллі, загорнувшись у сіру жалобну столу.
Донька Мессали була дуже бліда, і обличчя її зберігало сліди недавно пережитого глибокого горя. Повіки її були червоні й опухлі від сліз. По плечах розсипалося м'яке, густе й чорне, немов воронове крило, волосся. В очах відбивався тихий смуток, невимовний сум. Вона сиділа, опустивши голову на долоню лівої руки, а правою, обпершись на поставець, стискала папірус. Здавалося, вона говорила: «Подивіться, чи є на світі горе, що могло б зрівнятися з моїм?»
На ослоні біля поставця, також у жалобі, стояла миловидна світловолоса Постумія. Природна краса поєднувалася у ній з дитячою чарівністю і грацією. Ніжними ручками вона водила по вирізьблених фігурах, листю й візерункам, що прикрашали поховальну урну.






