ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Капрера, 26 червня 1870 р. Любий мій Джованьйолі! Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю. Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися. «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху. Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір. Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою. Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів. Ваш Джузеппе Гарібальді За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку. З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Таберно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Під час поховання римських солдатів, що загинули під Браданом, марно намагалися знайти труп Спартака. Пошуки не дали жодних результатів. З цього приводу було висловлено чимало різноманітніших і часом дивних припущень, але всі вони були далекі від істини.

Так закінчилася ця війна, що тривала майже чотири роки, війна, у якій гладіатори довели своєю мужністю, що вони — люди, гідні волі й здатні на великі подвиги. Спартак у цій війні показав себе одним із найхоробріших і гідних слави полководців, яких тільки знав світ.

Справа, за яку вели боротьбу гладіатори, була святою. За неї було пролито багато крові і в той час, і надалі, але боротьба за цю справу давала лише короткочасні й незначні успіхи і жодного разу не завершилася цілковитою перемогою.

Упала римська тиранія, на зміну їй прийшли тисячі варварських тираній і морок середньовіччя, феодалізм ще міцніше закував у кайдани пригноблені народи. І лише поступово, у результаті повільного, але неухильного розвитку людини та науки стало можливим після століть кровопролитних битв прийти до французької революції 1793 року, що відновила нарешті — принаймні в законодавстві, — права громадянина і людини, визнавши рівність усіх людей на землі. Закони, які регулюють взаємини між державою й громадянами, а також і ті, що встановлюють права й обов'язки кожного стосовно інших і самого себе, не можна вважати встановленими…

А тепер закінчимо нашу повість і приведемо читачів у таке місце, де вони зустрінуться із двома героями нашої оповіді, яких — ми тішимо себе надією — вони встигли вже полюбити, а тому їм цікаво буде довідатися про деякі події в житті цих осіб. Минуло три тижні після розгрому під Браданом. У той час як Красс і Помпей, відчуваючи одне до одного ненависть і заздрість, наближалися зі своїми військами до Рима, причому кожен із них приписував лише собі заслугу, вважаючи, що тільки він загасив цю пожежу, і вимагав собі консульства, прекрасна Валерія сиділа на лавці у своєму конклаві на тускуланській віллі, загорнувшись у сіру жалобну столу.

Донька Мессали була дуже бліда, і обличчя її зберігало сліди недавно пережитого глибокого горя. Повіки її були червоні й опухлі від сліз. По плечах розсипалося м'яке, густе й чорне, немов воронове крило, волосся. В очах відбивався тихий смуток, невимовний сум. Вона сиділа, опустивши голову на долоню лівої руки, а правою, обпершись на поставець, стискала папірус. Здавалося, вона говорила: «Подивіться, чи є на світі горе, що могло б зрівнятися з моїм?»

На ослоні біля поставця, також у жалобі, стояла миловидна світловолоса Постумія. Природна краса поєднувалася у ній з дитячою чарівністю і грацією. Ніжними ручками вона водила по вирізьблених фігурах, листю й візерункам, що прикрашали поховальну урну.