Микола Куліш та Іван Дніпровський були однакові на зріст, невисокі, в однакових плащах кольору соломи. Напившись води, вони ще трохи поговорили з молодицями і пішли до двору Губенші. Я тоді вже знав, що саме Губенші Микола Куліш був зобов’язаний своєю письменницькою славою. Про це мені говорила моя мати. Вона розповідала, що Миколині батько й мати були такі бідні, що ледве спромоглися б дати синові чотирирічну освіту. А малий Микола виявив такий хист до науки, що дивував учителів своїх. Тоді Губенша, щоб не дати занидіти таланту, взяла хлопця під свою опіку. Допомагала йому закінчити сільську школу і віддала далі вчитися до Олешківської гімназії за свої кошти.
Отож Губенша для Миколи Куліша чи не дорожча за рідну матір.
На другий день я знову побачив Миколу Куліша. Це сталося в школі.
Був у нашій школі вчитель Лебеденко. Він вчив співи та фізкультуру. Лебеденко дуже відрізнявся від інших учителів своєю ставністю та пунктуальністю. Навіть ми, малі школярі, здогадувалися, що Лебеденко — колишня військова людина. Відрізнявся Лебеденко від інших учителів ще й своєю мовою. Більшість учителів нашої школи, переважно вчителі старої школи, вчили нас українською мовою, а між собою розмовляли російською мовою. І це нас, дітей, дратувало. Ми вважали, що ці вчителі, навчаючи нас, виявляють нещирість. Лебеденко ніколи ніде не говорив російською мовою. І навіть ті «пани», яким від постійного вжитку російської мови важкувато було розмовляти мовою своїх батьків, зверталися до Лебеденка по-українському. За це учні дуже любили цього вчителя, на його уроках ніколи ніяких порушень не було.
Саме того ранку вчитель Лебеденко провадив урок фізкультури в нашому класі на подвір’ї школи. Урок щойно почався. Ми стояли в шеренгах і дожидали команди вчителя. Та раптом я побачив, що до нас ідуть Микола Куліш і Дніпровський. Як тільки вони трохи наблизилися, Лебеденко відразу сказав нам:
— Навчання припиняється. Гуляйте.
Школярі розбіглися хто куди. А Лебеденко підійшов до письменників, привітався з ними, подавши обом руку, і вони, весело розмовляючи, як давні знайомі, усі троє вийшли з подвір’я школи.
Пізніше я здогадувався, що єднало Лебеденка з Миколою Кулішем та Дніпровским. Напевно, Лебеденко був також письменник. Я пригадав собі, що він учив нас таких пісень, яких я по тім ніде не чув і не знаходив ні в яких збірниках. Безперечно, він їх складав і сам створював музику до них.
Та недовго йому довелося творити. На самому початку тридцятих років Лебеденка забрало ґепеу. Вчителі й батьки учнів збирали підписи по селу з проханням, щоб ґепеу випустило Лебеденка. Вони тоді ще не дуже добре знали чекістів. Не знали того, що чека нікого, хто потрапляв до їхніх лабет, не випускає.






