ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Він був тоді вже відомим письменником-драматургом, а я босоногим хлопчиськом, яких повне село. Нічим я не міг привернути його уваги до себе.

Перший раз я бачив Миколу Куліша біля колодязя на вулиці.

Наше село Чаплинка, батьківщина Миколи Куліша та моя, заселене за часів цариці Катерини турбаївцями. їх вивезено було на безводні степи Таврїї за те, що вони повстали проти покріпачення. Отож, у нашому селі колись зовсім не було води. Люди возили собі воду бочками на волах з Дніпра, за 50 верстов. А пізніше виявилося, що в Чаплинці є вода, але дуже глибоко, на глибині 12 сажнів. Люди почали бити собі колодязі. Проте не скрізь вода виявилася прісною, переважно вона була гіркувато-солоною, придатною для поїння худоби та не придатною для пиття. І тільки в деяких колодязях вода була добра.

На нашій вулиці вода була добра у Губенші. Губенша — це вчителька Клавдія Губенко, яка вчителювала в нашому селі за часів царської влади, за Центральної ради та Директорії і за часів совєтської влади. Вона вчила Миколу Куліша за царської влади, а мене за совєтської.

Колодязь Губенші був якраз на межі її подвір’я і вулиці. Від раннього ранку до пізнього вечора біля того колодязя товпилися люди з відрами й коромислами, переважно молодиці та дівчата. У нашому домі було заведено, що ми, діти, носили воду.

Ні мені, ні моєму старшому брату Сергієві, не під силу було носити відра з водою ні на коромислі, ні в руках, тому ми вдвох одне відро носили на палиці. Ось біля цього колодязя, стоячи в черзі, я вперше й побачив Миколу Куліша.

Хоч я тоді був ще малий, мені було років з десять, про Миколу Куліша я вже дещо знав. Я знав, що він видатний український письменник, що написав п’єсу «97» про голод на Україні. Мати моя вчилася разом з ним у початковій школі і розповідала про нього, звичайно про Куліша-дитину, про пізніше його життя вона мало що знала.

Так ото, стоячи в черзі по воду, я побачив дві постаті, що наближалися до нас, і почув шепіт між жінками.

Читать дальше

— О, Микола Куліш іде.

— А хто ж то з ним?

— То каланчацький, також письменник, Іван Дніпровський. Капанчак — село сусіднє з нашим. Іван Дніпровський був родом з того села.

Письменники підійшли до нас, привіталися, і Микола Куліш спитав у молодиці, що якраз витягла воду:

— Чи можна водички напитися?

— Пийте на здоров’я, — сказала молодиця, поставивши відро на цямрину зруба.

Підійшов Куліш і, нахилившись, напився через край відра.

— Спасибі, добра водичка.

— На здоров’я. Та ви ж знаєте цю воду, — відказала молодичка.

— Знаю, та давно вже не пив її. Я тепер п’ю воду з городського водотягу.

— Городська добріша за нашу? — спитала друга молодичка.

— Води, добрішої за нашу, нема на світі, бо вона нам рідна, — відказав Куліш.

Напився й Дніпровський і теж подякував та похвалив воду.