Коли я прибіг додому, мати моя ще не спала. З порога кімнати я побачив, що її приятелька-модистка саме приміряла на ній нову сукню. Мати здивовано подивилась на мене й спитала:
— Чого ти прибіг?
— Там мене б’ють, — коротко пояснив я.
Погляд матері ковзнув на мої вкриті кров’ю та пилюкою ноги, і вона сказала:
Читать дальше
— Піди витягни з колодязя води, налий у шаплик і помий собі ноги.
Так я й зробив. Тільки ніхто не знав, як важко було мені, вимореному до краю, тягти воду немазаним скрипучим блочком з двадцятип’ятиметрової глибини колодязя.
Мати дала мені на вечерю склянку молока і шматочок хліба.
Який стомлений я не був, проте відразу заснути я не міг. Пекли вогнем рани на ногах, роз’ятрені холодною водою, боліла шия від батьківських ударів, а на вухах і обличчі я ніби відчував слизькість мокрого рушника. Не давали заснути мені й думки.
— Це ж мене кинуться шукати там, — думав я. — І як не знайдуть, догадаються, що я втік додому, а завтра приїдуть по мене, знову повезуть на роботу в колгосп. Якщо повезуть мене знову в колгосп, — планував я собі, — то на цей раз я втечу не додому, а так, як і мій старший брат, до вуркаганів. З усього видно, що вуркаганам живеться легше, ніж мені.
Та сон таки був сильнішим і за мої думки, і за мої болячки. Я заснув.
На другий день мати мене розбудила, коли вже сонце піднялось височенько. Вона насипала мені тарілку вчорашнього кулешу і сказала:
— Сідай снідай і поженеш корову пасти, бо чередник багато бере за випас.
Я знав, що це неправда. Чередник не багато брав за випас, а мати не хоче корову в череду виганяти, бо треба вставати на світанку. Мати ж наша не любила рано вставати. Та я нічого не сказав. Я був радий, що не приїхали по мене з колгоспу.
Мати дала мені торбинку з пляшкою молока та окрайцем хліба. Я взяв малахая і погнав корову з двору. Женучи корову вулицею, я раз у раз озирався — чи не їдуть по мене з колгоспу.
Не їхали. Не приїхали по мене в той день і на другий, і на третій. Я тоді ще не здогадувався, що моя праця не дуже зацікавила колгоспне начальство.
У неділю приїхав батько. Я насторожився. Уникав зустрічі з ним.
— Битиме, — думав я, — а, може, й повезе зі собою в колгосп. Якщо битиме, — вирішив я, — то я, не дожидаючись, доки він мене повезе в колгосп, утечу до вуркаганів, як зробив старший брат.
Та батько не бив і навіть нічого не сказав мені. У понеділок він сам поїхав у колгосп. І я залишився вдома, не втік до вуркаганів.
Так того разу я позбувся праці у колгоспі. Та тільки до другого літа. Другого літа мене чекала колгоспна бавовна. Та це вже інша історія.
Дніпряни, січень, 1931
Правду кажучи, ніяких зустрічей не було, були бачення. Такі бачення, що я його бачив, а він мене ні. А, може, й бачив, та не приділяв уваги мені, бо не було до цього причини.






