ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Коли я прибіг додому, мати моя ще не спала. З порога кімнати я побачив, що її приятелька-модистка саме приміряла на ній нову сукню. Мати здивовано подивилась на мене й спитала:

— Чого ти прибіг?

— Там мене б’ють, — коротко пояснив я.

Погляд матері ковзнув на мої вкриті кров’ю та пилюкою ноги, і вона сказала:

Читать дальше

— Піди витягни з колодязя води, налий у шаплик і помий собі ноги.

Так я й зробив. Тільки ніхто не знав, як важко було мені, вимореному до краю, тягти воду немазаним скрипучим блочком з двадцятип’ятиметрової глибини колодязя.

Мати дала мені на вечерю склянку молока і шматочок хліба.

Який стомлений я не був, проте відразу заснути я не міг. Пекли вогнем рани на ногах, роз’ятрені холодною водою, боліла шия від батьківських ударів, а на вухах і обличчі я ніби відчував слизькість мокрого рушника. Не давали заснути мені й думки.

— Це ж мене кинуться шукати там, — думав я. — І як не знайдуть, догадаються, що я втік додому, а завтра приїдуть по мене, знову повезуть на роботу в колгосп. Якщо повезуть мене знову в колгосп, — планував я собі, — то на цей раз я втечу не додому, а так, як і мій старший брат, до вуркаганів. З усього видно, що вуркаганам живеться легше, ніж мені.

Та сон таки був сильнішим і за мої думки, і за мої болячки. Я заснув.

На другий день мати мене розбудила, коли вже сонце піднялось височенько. Вона насипала мені тарілку вчорашнього кулешу і сказала:

— Сідай снідай і поженеш корову пасти, бо чередник багато бере за випас.

Я знав, що це неправда. Чередник не багато брав за випас, а мати не хоче корову в череду виганяти, бо треба вставати на світанку. Мати ж наша не любила рано вставати. Та я нічого не сказав. Я був радий, що не приїхали по мене з колгоспу.

Мати дала мені торбинку з пляшкою молока та окрайцем хліба. Я взяв малахая і погнав корову з двору. Женучи корову вулицею, я раз у раз озирався — чи не їдуть по мене з колгоспу.

Не їхали. Не приїхали по мене в той день і на другий, і на третій. Я тоді ще не здогадувався, що моя праця не дуже зацікавила колгоспне начальство.

У неділю приїхав батько. Я насторожився. Уникав зустрічі з ним.

— Битиме, — думав я, — а, може, й повезе зі собою в колгосп. Якщо битиме, — вирішив я, — то я, не дожидаючись, доки він мене повезе в колгосп, утечу до вуркаганів, як зробив старший брат.

Та батько не бив і навіть нічого не сказав мені. У понеділок він сам поїхав у колгосп. І я залишився вдома, не втік до вуркаганів.

Так того разу я позбувся праці у колгоспі. Та тільки до другого літа. Другого літа мене чекала колгоспна бавовна. Та це вже інша історія.

Дніпряни, січень, 1931

Правду кажучи, ніяких зустрічей не було, були бачення. Такі бачення, що я його бачив, а він мене ні. А, може, й бачив, та не приділяв уваги мені, бо не було до цього причини.