ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

А тут зима холодна насувається. Заховали ми півмішка борошна у скирту соломи, що на городі стояла. Думаємо, будемо хоч галушками рятуватися. І була ще в нас кобила. Не забрали її в колгосп, бо вона стара і сліпа на одне око була. А хмизу з плавнів на ній можна було привезти. Отож ми з сестрою прив’язали ту кобилу коло хліва, а самі пішли на похорон нашої тітки старенької. Приходимо додому під вечір, уже смеркалося. Дивимося, а наш город весь усіяний борошном, а кобила тягає в зубах порожній мішок, і морда її білою зробилася. І сміх, і гріх. Більше горе, ніж сміх, бо одне, що без запасу лишилися зимувати, а друге, як побачать комуністи, що наш город мукою усіяний, то вони нас живцем з’їдать. Заженуть туди, де Макар телят не ганяв, там нам жаба й цицьки дасть. Що нам робити? Як не думали, нічого не придумали. Так і полягали спати, і кобилу не прив’язували, хай хоч сама йде в колгосп, подумали. Навіщо вона нам тепер, коли ми й самі, може, зиму не перезимуємо.

Спали й не спали. Спали й думали, що з нами зроблять комуністи, як побачать борошно на городі.

Удосвіта я прокинулася — глядь у вікно, а там сніжок падає. Сам Господь змилосердився над нами, прикрив наше борошенце і захистив від комуністів.

Дніпряни, березень, 1981

Була пора квітування вишень. Та мало їх залишилося в селі, повирубували слобожани на паливо впродовж холодної зими, надіючись як не ситістю, то теплом пережити той голодний тридцять третій рік.

На подвір’ї Добрунів вишня була. Росла вона якраз перед вікнами на причілку хати. На білі пелюстки її квітів зліталися джмелі та дикі бджоли. Джмелі над вишнею видзвонювали мелодії своїх веснянок.

Перед дверима добрунівської хати стояла бричка, запряжена парою гнідих коней. У хаті метушилися люди, а сам Добрун сидів на пеньку осторонь, ближче до воріт. Хоч сонечко пригрівало добре, сидів він у кожусі та кудлатій баранячій шапці. Добруниха стояла під хатою, сховавши руки під фартух, її діти тулилися до неї, меншенькі двоє хапалися рученятами за спідницю.

Читать дальше

Хлопці—комсомольці жваво виносили з хати мішки з пшеницею і вкладали їх на бричку. Під стріхою, приперті до стіни, стояли чотири залізні щупи. Це знаряддя комсомольців. Вони ними вишукують заховане зерно і тим сприяють виконанню плану хлібозаготівлі.

Перед хатою ходив міліціонер Козюра. Його синя шинеля, що латками вилиняла на плечах, була туго підперезана ремінним поясом, а на правому стегні ззаду звисала кобура. Коли Козюра ходив, то кобура ворушилася так, наче в неї було закладено живу рибину Його зеленкуваті очі на сірому, битому віспою обличчі, мінялися залежно від того, на кого він дивився. Вони розширювалися, коли він дивився на уповноваженого по хлібозаготівлі двадцятип’ятитисячника Плахіна.