ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вони звужувалися, коли Козюра дивився на людей, що заглядали у двір із-за глиняної загати. І ще дужче звужувалися вони, коли він дивився на схилену голову Добруна. Тоді в його голові шугала зловісна думка: «Ач, шкура, на дворі яке тепло, а він убрався в кожух, щоб бува, думає, не реквізували».

А проти добрунівського двору, на вулиці, зібрався гурт людей. Парубки поспиралися грудьми на загату, а дядьки стояли рівно, діти заглядали крізь щілини дощатих воріт. Вицвілі очі людей не відривалися від мішків з пшеницею, безбарвні губи їх ворушилися, проте ніхто нічого не говорив. Через дорогу стояв гурт молодиць. Вони всі прислухалися до того, що розповідала Добрунова сусідка Настя Набокиха.

— Отож витрусили комсомольці. Під самою піччю закопано було. Три діжки. Отой, отой нащупав, — показувала вона очима на комсомольця, що виліз на бричку поправляти мішки.

— Чий же він? — питала престаркувата молодиця.

— Та Калеників же.

— Старший чи менший?

— Менший. Старший же подався десь у світи хліба роздобувати.

— Ач як порається коло чужого добра. Батько пухне з голоду, а він вишукує пшеницю на людське горе.

— Мабуть, платять їм добре?

— Пайок дають.

— Це ще лучче як плата.

Саме тоді, коли міліціонер зайшов за бричку, одна молодиця розчинила хвіртку і зайшла у двір. Та Козюра наче з-під землі виріс.

— Куди?!

— Я до Христі.

— Ніяких Христів тепер. Сказано ніззя, значить, ніззя. Молодиця повернулася і вийшла з двору, а Козюра підійшов до хвіртки й защебнув її на гак.

— І вам нічого баньки витріщати, — звертався він до людей, що заглядали з-за огорожі. — Тут вам не ярмарок, тут чиниться державна акція.

— Дядю міліціонер! Дайте хоч жменьку пшенички, — почувся тоненький дитячий голос з-під воріт.

— Цю пшеницю ви не їстимете, — говорив Козюра не так до дітей під ворітьми, як до дорослих за загатою. — Її повезуть у Москву, революційний пролетаріат годувати.

— А ти не брешеш, Іване? — сказав високий висохлий до кісток чоловік у кудлатій кучмі. — Хіба то у Херсоні не нашою пшеницею з елеватора засипають заграничні пароходи?

— Ти її нюхав, що впізнав там свою пшеницю? У Херсоні грузять не вашу, а кубанську пшеницю.

— Дайте, дядю, пшенички.

— Дайте, дядю.

— Хоч півжменьки дайте, — чулися дитячі голоски з-під воріт.

— Та дай їм, Іване, трохи пшенички. Хай похрумкають, хай хоч трошки наберуться сили, — звернувся до Козюри старенький дідок, виглядаючи з-за загати.

— Якби я дав оце тепер хоч трохи їм пшениці, мене завтра розстріляли б за розкрадання державної власності.

На той час Плахін вийшов з хати, став коло воза і почав прислухатися до розмови. Вгледівши його, Козюра подався до нього.

— Пшениці просять, — сказав.

— Не здумай дать.

— Та що ви! Мені і в голову таке ніколи б не прийшло.