Вони звужувалися, коли Козюра дивився на людей, що заглядали у двір із-за глиняної загати. І ще дужче звужувалися вони, коли він дивився на схилену голову Добруна. Тоді в його голові шугала зловісна думка: «Ач, шкура, на дворі яке тепло, а він убрався в кожух, щоб бува, думає, не реквізували».
А проти добрунівського двору, на вулиці, зібрався гурт людей. Парубки поспиралися грудьми на загату, а дядьки стояли рівно, діти заглядали крізь щілини дощатих воріт. Вицвілі очі людей не відривалися від мішків з пшеницею, безбарвні губи їх ворушилися, проте ніхто нічого не говорив. Через дорогу стояв гурт молодиць. Вони всі прислухалися до того, що розповідала Добрунова сусідка Настя Набокиха.
— Отож витрусили комсомольці. Під самою піччю закопано було. Три діжки. Отой, отой нащупав, — показувала вона очима на комсомольця, що виліз на бричку поправляти мішки.
— Чий же він? — питала престаркувата молодиця.
— Та Калеників же.
— Старший чи менший?
— Менший. Старший же подався десь у світи хліба роздобувати.
— Ач як порається коло чужого добра. Батько пухне з голоду, а він вишукує пшеницю на людське горе.
— Мабуть, платять їм добре?
— Пайок дають.
— Це ще лучче як плата.
Саме тоді, коли міліціонер зайшов за бричку, одна молодиця розчинила хвіртку і зайшла у двір. Та Козюра наче з-під землі виріс.
— Куди?!
— Я до Христі.
— Ніяких Христів тепер. Сказано ніззя, значить, ніззя. Молодиця повернулася і вийшла з двору, а Козюра підійшов до хвіртки й защебнув її на гак.
— І вам нічого баньки витріщати, — звертався він до людей, що заглядали з-за огорожі. — Тут вам не ярмарок, тут чиниться державна акція.
— Дядю міліціонер! Дайте хоч жменьку пшенички, — почувся тоненький дитячий голос з-під воріт.
— Цю пшеницю ви не їстимете, — говорив Козюра не так до дітей під ворітьми, як до дорослих за загатою. — Її повезуть у Москву, революційний пролетаріат годувати.
— А ти не брешеш, Іване? — сказав високий висохлий до кісток чоловік у кудлатій кучмі. — Хіба то у Херсоні не нашою пшеницею з елеватора засипають заграничні пароходи?
— Ти її нюхав, що впізнав там свою пшеницю? У Херсоні грузять не вашу, а кубанську пшеницю.
— Дайте, дядю, пшенички.
— Дайте, дядю.
— Хоч півжменьки дайте, — чулися дитячі голоски з-під воріт.
— Та дай їм, Іване, трохи пшенички. Хай похрумкають, хай хоч трошки наберуться сили, — звернувся до Козюри старенький дідок, виглядаючи з-за загати.
— Якби я дав оце тепер хоч трохи їм пшениці, мене завтра розстріляли б за розкрадання державної власності.
На той час Плахін вийшов з хати, став коло воза і почав прислухатися до розмови. Вгледівши його, Козюра подався до нього.
— Пшениці просять, — сказав.
— Не здумай дать.
— Та що ви! Мені і в голову таке ніколи б не прийшло.






