ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Ти іх сєводня накармі, а завтра ані ухватятса за сваі абрєзи і начнут нас же істрєблять. Мало ані унічтожилі наших баєвих таваріщей? Пусть дохнет хахлацкоє атродьє, всьо равно із них нікагда настоящіх камуністов нє будєт.

З хати вийшов комсомолець з дерев’яною ступою у руках.

— Ось, — сказав він, — оце у цій ступі вони пшеницю товкли і варили собі кашу.

— Паставь пад стєнку, — наказав Плахін. — Забєрьом как вещественное даказательство.

Комсомолець поставив її коло щупів і пішов у хату. За ним пішли Плахін та Козюра.

Один парубчак виліз на загату, а з загати спустився у двір. Він підійшов до ступки, нахилився над нею і почав вишкрібати з її дна крихітки зерна та кидати собі до рота.

— Ти як сюди заліз?! — вигукнув Козюра, що вийшов на той час із хати. — Кому сказано було не лізти у двір?!

Хлопець замість відповіді лизнув свою долоню з крихтами пшениці і поплентався не до хвіртки, а до загати.

Читать дальше

Іш, абнаглєлі как, падлєци, — сказав Плахін, спостерігаючи це з порогу хати. — Ти сматрі за німі лучше, — наказував він Козюрі. — Не то ані тебе на голову вилєзут.

Хлопець силкувався перелізти через загату, та йому бракувало сили. Піднявшись трохи, він падав назад. До нього підбігли два комсомольці, вхопили його за руки й за ноги і, розгойдавши, зі сміхом, перекинули через загату.

— Та тут іще одна діжка є! — вигукнув комсомолець, виглядаючи з-за дверей.

Всі вигрібальники посунули до хати.

Саме в цей час до хвіртки Добрунівського двору підійшла Ївга Шкарбуниха. її давно прана хустка, що колись була біла, зсунулася на потилицю, а на голові в неї клубочилися пасма сивуватого волосся. З дірок її фуфайки повилазила пучками брудна вата, Ївга була взута у старі калоші на босу ногу. Ноги її блищали, наче були вимазані олією, вони скидалися на витесані колодки і були такі опухлі, що розпирали великі калоші. Її сірі каламутні очі вибризкували іскри несамовитості. У своїй правиці вона тримала сапу з коротким надламаним держаком. ївга штовхнула сапою хвіртку. Хвіртка не відчинилася. Тоді вона стала навшпиньки, перекинула за хвіртку ліву руку і, відчинивши гака, зайшла у двір. Вона підійшла до Добруна, що пригноблений журбою сидів на пеньку, і дивився в землю.

— Оце такий ти хитрий! — заговорила ївга, люто випускаючи слова через свої тонкі губи. — Ти думав, усе село вимре, а ти житимеш? Наші діти у землі гнитимуть, а твої вилупки жирітимуть?

Ївга взяла сапу обіруч і влучно збила з Добрунової голови шапку. Саме тоді, як Добрун від несподіванки сіпнувся і відхилився назад, ївга ступила крок убік і звичним помахом сапи відсікла йому праве вухо. Добрун обома руками вхопився за рану й схилився у правий бік. ївга зайшла з другого боку і так само влучно зрізала йому друге вухо.

— Не житимеш, помреш разом з усіма.