ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

і бричка, чиргикаючи давно мазаними колесами, поїхала з двору.

З берега донісся рвучкий гук пострілу. Розриваючи тишу, луна покотила той гук через Дніпро у плавні. Ще раз, ще раз.

Добруниха звела очі до неба, і вони застигли у неї, зробилися як скляні. Не так розумом, як серцем, вона в один мент сприйняла своє горе, її очі поволі закривалися, ноги підломилися, і вона впала горілиць на землю. її малі дітки поприпадали до неї і злякано лопотіли:

— Мамо! Устаньте. Мамусю, вставайте.

Комсомольці поставали і повтуплювали в Добруниху свої очі.

— Не абращайтє вніманія. Следуйте за падводой, — наказав їм своїм хрипливим голосом Плахін.

Вони, похнюплені, пішли з двору. Переступивши через ноги Добрунихи, Плахін пішов за комсомольцями, заклавши свою правицю за пазуху, саме туди, де в нього був наган.

Люди пішли до своїх холодних і голодних домівок. Ворота Добрунівського двору залишились розчинені, та тепер уже ніхто у двір не заходив.

Жалібні голоски рідних діток збудили Добруниху від непритомності, вона поволі розплющувала свої очі, притомніла.

Напружуючи всю свою силу, опираючись на лікті, вона підповзла ближче до хати й оперлася плечима об призьбу.

Невдовзі чутливе вухо Добрунихи вловило гупання ніг на вулиці. Ледве спромігшись повернути голову в бік воріт, побачила Козюру, що квапився минути їхню хату.

— Мамо! Він поніс татків кожух, — сказав Гриць.

Добруниха тяжко зітхнула, очі її закрилися, голова безвільно схилилась на груди.

— Мамо! Не вмирайте. Мамусю! Вставайте, — знову заголосили її маленькі діти.

А над Добруновою вишнею з квітки на квітку жваво перелітали дикі бджоли і джмелі. Джмелі видзвонювали мелодії своїх веснянок.

Дніпряни, 1986

Михайло Лихо був з діда-прадіда киянин, мав у Києві велику рідню, працював слюсарем на заводі «Ленінська кузня». Зла недоля не звела нас у камерах Лук’янівської в’язниці, а звела вона нас тоді, коли люди в брунатно-зелених бушлатах з карабінами напоготові й з собаками при ногах ранньою весною 1938 року серед темної ночі позаганяли нас у товарні, або «телячі», вагони.

Ми позалазили на двоярусні нари, збиті з сирих, нетесаних дощок.

Клацнули буфери вагонів, зацокали колеса, захиталися наші вагони, і потяг повіз нас від Києва невідомо куди.

— Куди нас везуть? — почувся голос із верхніх нар. Ніхто не відповідав на це запитання, і тільки після довгої мовчанки почувся голос із нижніх нар:

— Мабуть, у Котлас, на лісоповал.

— А може, на Соловки? — голос із тих же нар.

— Ні, на Соловки тепер уже не возять, — заперечив попередній голос.

— А може, нас повезуть у Сибір? — почувся голос з протилежних нар.

— Та ні, так далеко нас не повезуть, — заперечував той, що заговорив про Котлас. — У Сибір возять злодіїв, бандитів, шпигунів.