ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Нас повезуть у Котлас, на лісоповал». А хіба в Котласі на лісоповалі буде легше, ніж у Сибіру? — роїлися в наших головах думки.

Коли почало розвиднюватися, ми побачили крізь маленькі заґратовані віконця білі хати сільських поселень, що повільно відпливали кудись позад нас. Та це було недовго. Незабаром білі хати замінили темно-сірі ізби — і ми зрозуміли, що наша Україна залишилася позаду нас. «Прощай, Україно», — сказав я сам собі німим голосом.

Під супровід цокоту коліс знов прорвався голос: «Чуєш, брате мій? Кру — у — у, цок-цок, кру — у — у, чик-чик, кру — у — у-у, р-р-р.»

Він так, як і вночі, стояв, спершись спиною об стіну. Хто дрімав, підвівся. Всі сиділи на нарах, підтягнувши коліна до грудей, опустивши голови. Дехто, як погорілець, обхопив голову обома руками. Я дивився на них, і навертались до моєї голови слова поета:

І день іде, і ніч іде,

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки.

Пісня скінчилась, а співак все стояв, спершись об стіну. Я підійшов до нього. Він був старший за мене. Йому було, мабуть, під тридцять, а мені тільки починався дев’ятнадцятий рік. Я спитав його, чи він не артист. Ні, він не артист, він слюсар з заводу «Ленінська кузня», а навчила співати його мати ще змалку.

— У нас усі в роду добрі співаки, а рід наш великий. — Ще я довідався від нього, що засуджено його так само, як і мене, до п'яти років неволі та трьох років позбавлення в правах за статею 54, пункт 10, тобто за «антирадянську пропаганду». Він був не балакучий, і відповідав на мої запитання неохоче.

Потяг зупинився. Простукотіли дерев’яні молотки по стінах вагонів. Раптом забрязкали ключі біля дверей нашого вагона. Двері заскрипіли і відкотилися набік. Перед нами з’явились голови людей у брунатно-зелених бушлатах. Вони висипали з полотнища на підлогу вагона порції хліба, накидали купу оселедців і подали два відра води, щоб ми її вилили у наш бачок.

— Харчі на весь день, — попередили вони нас.

Хоч всі ми були дуже голодні, проте ніхто не кинувся на цей харч. Забули ми про свій голод, раптово вражені таким брутальним зневаженням.

— Кинули, як свиням, — хтось сказав.

— Я й собаці так не кидав, — сказав другий. І знову навертались в голову Тарасові слова:

Чом ми вам чурек же ваш, та вам не кинем, як тій собаці?

На п’ятий день потяг наш загуркотів залізним мостом. Ми побачили велику воду.

— Так, Волга, — підтвердив інший. — Везуть до Сибіру.

— А може, і не до Сибіру, — виказував свою думку той, що віщував нам дорогу до Котласу. — Може, нас повезуть до Казахстану, до Караганди на шахти. Нам там буде легше, як у Котласі. Там зими не дуже холодні, а робота не в лісі на морозі, а під землею, в теплі. Хоч важко, зате не зимно.

— Блажен, хто вірує, — почувся голос із нижніх нар.