«Як можна гріх такий зробить?
Воно було б зовсім не диво.
Коли б він їв собі м’ясиво», —
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» —
Вовки завили.
— Так це ж Гребінка написав пародію на суди російської імперії, — пояснював шляхетного вигляду чоловік.
— Пародія дуже влучна, хоч у тих судах були присяжні засідателі. А хто напише пародію на наші суди, ті суди, де нас позасуцжували, такі судді, що ми їх в очі не бачили, якісь «тройки», «осо» чи «спецколегії»?
А декламатор декламував уже Тараса Шевченка:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо.
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало,
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало,
З дітьми і внуками втопить
В сльозах удов їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А батькових, старих, кривавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море.
У нас же й світа як на те —
Одна Сибір неісходима.
А тюрм! А люду! Що й лічить.
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Крім Михайла Лиха, виявилися серед нас ще й інші співаки. Вони заспівували всіми нами знані пісні, а ми їм підспівували. Наші пісні долітали до сусідніх вагонів, а там підхоплювали їх, переносилися далі по вагонах, і не раз спів охоплював увесь ешелон. Співали насамперед тих пісень, за спів яких не одного з нас везли у цих вагонах.
«Гей вийди, доленько, із води, вируч козаченька із біди» — вилітало з віконець наших вагонів і котилось по верхах тайгових сосен і кедрів.
На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах стукали у двері вагонів і вимагали припинити спів, бо наш спів приваблював перехожих. їх вони не допускали близько до нас, кричали, вимахуючи зброєю:
— Ніззя! Ніззя! Ми веземо ворогів народу!
Так нас довезли до Владивостока. У Владивостоці вже була весна. Можна було грітися на сонці у величезному пересильному таборі, куди нас загнали люди в брунатно-зелених бушлатах. Зона була переповнена «ворогами народу» з Середньої Азії, переважно узбеками. Запам’яталася ця зона тим, що тут нас годували вже не оселедцями, а давали двічі на день приварок — раз вівсяну або перлову кашу, а другий раз зварену бовтанку, яку в’язні називали «баландою», та наша біда була в тому, що приварок нам давали, ані мисок, ані ложок не давали. Дехто розшукав старі консервні бляшанки. Той, хто їх мав, квапливо випивав із них всипану йому «баланду» і передавав «посуду» товаришеві. А були й такі, що підставляли під черпак свої шапки. Та найбільше було таких, що, перемагаючи нестерпний голод у собі, відмовлявся від такого частування, аби уникнути брутального приниження людської гідності. З кашею було легше, її в’язні брали у жмені своїх немитих рук і глитали так, як гадюка поглинає спіймане мишеня.






