ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

«Як можна гріх такий зробить?

Воно було б зовсім не диво.

Коли б він їв собі м’ясиво», —

Ведмідь сердито став ревіть.

«А то він сіно їв!» —

Вовки завили.

— Так це ж Гребінка написав пародію на суди російської імперії, — пояснював шляхетного вигляду чоловік.

— Пародія дуже влучна, хоч у тих судах були присяжні засідателі. А хто напише пародію на наші суди, ті суди, де нас позасуцжували, такі судді, що ми їх в очі не бачили, якісь «тройки», «осо» чи «спецколегії»?

А декламатор декламував уже Тараса Шевченка:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало,

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало,

З дітьми і внуками втопить

В сльозах удов їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А батькових, старих, кривавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море.

У нас же й світа як на те —

Одна Сибір неісходима.

А тюрм! А люду! Що й лічить.

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Крім Михайла Лиха, виявилися серед нас ще й інші співаки. Вони заспівували всіми нами знані пісні, а ми їм підспівували. Наші пісні долітали до сусідніх вагонів, а там підхоплювали їх, переносилися далі по вагонах, і не раз спів охоплював увесь ешелон. Співали насамперед тих пісень, за спів яких не одного з нас везли у цих вагонах.

«Гей вийди, доленько, із води, вируч козаченька із біди» — вилітало з віконець наших вагонів і котилось по верхах тайгових сосен і кедрів.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах стукали у двері вагонів і вимагали припинити спів, бо наш спів приваблював перехожих. їх вони не допускали близько до нас, кричали, вимахуючи зброєю:

— Ніззя! Ніззя! Ми веземо ворогів народу!

Так нас довезли до Владивостока. У Владивостоці вже була весна. Можна було грітися на сонці у величезному пересильному таборі, куди нас загнали люди в брунатно-зелених бушлатах. Зона була переповнена «ворогами народу» з Середньої Азії, переважно узбеками. Запам’яталася ця зона тим, що тут нас годували вже не оселедцями, а давали двічі на день приварок — раз вівсяну або перлову кашу, а другий раз зварену бовтанку, яку в’язні називали «баландою», та наша біда була в тому, що приварок нам давали, ані мисок, ані ложок не давали. Дехто розшукав старі консервні бляшанки. Той, хто їх мав, квапливо випивав із них всипану йому «баланду» і передавав «посуду» товаришеві. А були й такі, що підставляли під черпак свої шапки. Та найбільше було таких, що, перемагаючи нестерпний голод у собі, відмовлявся від такого частування, аби уникнути брутального приниження людської гідності. З кашею було легше, її в’язні брали у жмені своїх немитих рук і глитали так, як гадюка поглинає спіймане мишеня.