ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

І в голосі його тут бриніла ще переконливіше, ніж там, у вагоні, приреченість людського життя. Проспівавши, Михайло жадібно поїдав шматки хліба, які йому подарували.

У Магадані пробули ми недовго. Незабаром нас знову зібрали, вивели за колючий дріт і почали нами заповнювати відкриті вантажні машини. Наказували нам сідати на дно кузова. Ми сідали. А коли машина була наповнена, то повернутись там не було як.

Нас вивезли на терасу, якої я ні доти, ні після, ніколи в своєму житті не бачив. З одного боку, над нами звисала височезна суцільна скеля, така чорна, наче була обсипана сажею. З іншого боку, була суцільна прірва, дна якої око не досягало. Сонце світило яскраво, проте свого тепла до нас воно не посилало. Ця дорога наводила на нас страх, викликала гнітючий настрій, будила в наших головах думки: «Куди вона виведе нас? Чи буде нам вороття з цього понурого краю?» І скелясті чорні гори над нами підказували: «Мабуть, не буде, мабуть, не буде. Кру, кру, кру, в чужині умру. Врагам народа нет места на советской земле».

Що далі на північ, то нижчали скелі над нашими головами, а місцями перед нашими очима відкривався простір. Сонце спустилось до гірського горизонту і спинилось, а згодом почало підніматись догори. Такого дива ніхто з нас досі не бачив. «Тут ночей нема, — зробили висновок ми. — Як же ж тут жити?» Двічі впродовж нашої дороги ми спостерігали таке диво. Змінювалися шофери, змінювався конвой, а нас все везли та везли углиб цієї дивної та страшної землі. Нарешті скелі розступилися. Замість скель та прірв ми побачили краєвид рівної землі, вкритої невисокими пірамідальними поодинокими горами, які шофери й конвоїри називали «сопками».

Читать дальше

Привезли нас до того місця, звідки далі на північ дороги вже нема. Це був Хатинахський район, а в ньому Хатинахське управління колимських таборів. Нас завезли в зону й порозводили по бараках. Бараки були позбивані з кругляків хвойних дерев. Стіни з кругляків, а між кругляками, щоб не

завівав

вітер, було понатикано моху, стелі в бараках не було, був двобічно похилий дах, викладений з кругляків і покритий мохом, а зверху присипаний рінню, підлогу викладено з хвойних жердин, двоярусні нари також із жердин, і лише двері були дощані. В бараці стояло дві печі, зроблені з залізних бочок, проте на час нашого вселення в них не топили.

Нам дали по черпаку вівсяної каші та по шматку чорного, як земля, і гливкого, як замазка, хліба. З’ївши цей харч, ми, виснажені безсонною дорогою, відразу попадали на нари й позасинали.

Ми сподівалися, що нам тут дадуть день-другий відпочити, адже ми до краю були вимучені й у в’язницях, і вагонах, і на пароплаві, і в машинах на колимській трасі. Та ми помилилися. Рано-вранці нас розбудив хриплявий дзвін від ударів об залізну рейку.