І в голосі його тут бриніла ще переконливіше, ніж там, у вагоні, приреченість людського життя. Проспівавши, Михайло жадібно поїдав шматки хліба, які йому подарували.
У Магадані пробули ми недовго. Незабаром нас знову зібрали, вивели за колючий дріт і почали нами заповнювати відкриті вантажні машини. Наказували нам сідати на дно кузова. Ми сідали. А коли машина була наповнена, то повернутись там не було як.
Нас вивезли на терасу, якої я ні доти, ні після, ніколи в своєму житті не бачив. З одного боку, над нами звисала височезна суцільна скеля, така чорна, наче була обсипана сажею. З іншого боку, була суцільна прірва, дна якої око не досягало. Сонце світило яскраво, проте свого тепла до нас воно не посилало. Ця дорога наводила на нас страх, викликала гнітючий настрій, будила в наших головах думки: «Куди вона виведе нас? Чи буде нам вороття з цього понурого краю?» І скелясті чорні гори над нами підказували: «Мабуть, не буде, мабуть, не буде. Кру, кру, кру, в чужині умру. Врагам народа нет места на советской земле».
Що далі на північ, то нижчали скелі над нашими головами, а місцями перед нашими очима відкривався простір. Сонце спустилось до гірського горизонту і спинилось, а згодом почало підніматись догори. Такого дива ніхто з нас досі не бачив. «Тут ночей нема, — зробили висновок ми. — Як же ж тут жити?» Двічі впродовж нашої дороги ми спостерігали таке диво. Змінювалися шофери, змінювався конвой, а нас все везли та везли углиб цієї дивної та страшної землі. Нарешті скелі розступилися. Замість скель та прірв ми побачили краєвид рівної землі, вкритої невисокими пірамідальними поодинокими горами, які шофери й конвоїри називали «сопками».
Читать дальше
Привезли нас до того місця, звідки далі на північ дороги вже нема. Це був Хатинахський район, а в ньому Хатинахське управління колимських таборів. Нас завезли в зону й порозводили по бараках. Бараки були позбивані з кругляків хвойних дерев. Стіни з кругляків, а між кругляками, щоб не
завівав
вітер, було понатикано моху, стелі в бараках не було, був двобічно похилий дах, викладений з кругляків і покритий мохом, а зверху присипаний рінню, підлогу викладено з хвойних жердин, двоярусні нари також із жердин, і лише двері були дощані. В бараці стояло дві печі, зроблені з залізних бочок, проте на час нашого вселення в них не топили.
Нам дали по черпаку вівсяної каші та по шматку чорного, як земля, і гливкого, як замазка, хліба. З’ївши цей харч, ми, виснажені безсонною дорогою, відразу попадали на нари й позасинали.
Ми сподівалися, що нам тут дадуть день-другий відпочити, адже ми до краю були вимучені й у в’язницях, і вагонах, і на пароплаві, і в машинах на колимській трасі. Та ми помилилися. Рано-вранці нас розбудив хриплявий дзвін від ударів об залізну рейку.






