ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Я відійшов від місця роботи й пішов долиною поміж вибоїв. Минувши ділянку нашої бригади, я опинився якраз перед в’язнем, який дуже відрізнявся від нас. Він був у зеківській одежі, а ми були в тому, в чому нас попривозили сюди. Спершись спиною об скелястий виступ, він сидів на землі, виставивши вперед ногу в закачаних кирзових чоботях. На його обличчі там, де в здорових людей бувають рум’янці, були брунатні плями. Я вже знав, що плями ці — наслідок обмороження обличчя колимськими морозами. Він курив довгу цигарку, скручену з газетного паперу. Я тоді вже знав, що разом з нами працюють бригади із карних злочинців, так званих побутовців. Знав я й про те, що побутовці, засуджені за не надто тяжкі злочини, працюють не в бригадах, а на легких роботах — кухарями, днювальними, обліковцями, нарядчиками, санітарами, тобто на тих роботах, до яких нас, політв’язнів, не допускали. Таких в’язнів у нас в таборі називали «придурками», а тих, що ще й співпрацювали з начальством, за наказом начальників стежили за іншими в’язнями, підслуховували розмови та інформували своїх шефів, називали «суками».

Читать дальше

Побутовці, які нарівні з нами працювали у вибоях, це були люди, за якими числились тяжкі злочини — розбій, убивство, більшість із них була суджена кількаразово. Начальство називало їх рецидивістами, а за табірним лексиконом їх, так само як і нас, називали «роботягами». Так отож у тому в’язневі, що сидів з довгою цигаркою, я й упізнав такого рецидивіста-роботягу.

— З кудова вас привезли? — запитав він мене.

— З України, — відповів я йому.

— З України? — перепитав.

— З України.

— Ну поживете до перших морозів.

— Чому до перших морозів? — запитав я його.

— А тому, що я вже добре знаю, надивився я на вас. Вас сюди вже везено-перевезено.

Я повернувся й пішов з похиленою головою до своєї ділянки. — Мабуть, воно так і буде, — думав я собі. — Видно, що нас привезли сюди на знищення.

Біля вахти в таборі стояв стенд, над яким на дошці рудого кольору був напис: «Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин». На тому стенді чи не щодня вивішували нові накази з різних колимських таборів. Зміст їх усіх був однаковий: «За контрреволюційну агітацію, за саботаж, за систематичне невиконання норм, за крадіж золота розстріляти». Далі йшли списки розстріляних в’язнів. Ці накази ще більше підтверджували наш здогад, що життя наше буде тут дуже коротким. Проте цей здогад уже не викликав у нас ні страху, ні розпачу. Таке життя покидати не жаль. Знаходилися серед нас такі, що випереджали свою долю — відмовлялись працювати. Таких розстрілювали негайно.

Із Михайлом Лихом я не зустрічався. Ніколи було зустрічатися там. Він не належав до нашої бригади. І в нашому бараці не жив.