ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вона раз по раз ставала перед кимсь із присутніх і говорила:

— Ти мене не втішай, ти мені не бреши. Я добре знаю — маринарка його!

Коли двоє жінок підступили до Марусі, щоб повести її за домовиною, вона їх відштовхнула і крикнула:

— Ви мене не збивайте, я добре знаю, що то був він.

Похорон відбувся без Марусі. Маруся ходила по хаті, тиснула до грудей маринарку і шепотіла.

Коли повернулися рідні й знайомі з похорону до хати, щоб пом’янути покійного і заспокоїти нещасну, раптом розчинилися двері, і на порозі став сам… Богдан. Люди закам’яніли від здивування й страху. Богдан кинувся до Марусі. Але вона відштовхнула його й голосно заговорила:

— Ти мене не збивай, ти мені не бреши, я добре знаю, що то був він, маринарка його! — І вона дужче притисла маринарку до грудей.

— Та я ж ту маринарку проміняв на пайку хліба!

— Як же ти врятувався, Богдане? Всіх же помордували, — запитав сусіда Іван.

— Нас перед тим повели рубати ліс. Шестеро нас тікало. Чотирьох москалі забили, а двом нам вдалось втекти.

— Ось бачиш, Марусю, ти не така нещасна, як інші, твій Богдан живий, — сказала їй сестра Орися.

— Ти мене не втішай, ти мені не бреши, я добре знаю — маринарка його.

Вилікувати Марусю не вдалося. А коли прийшли в Дрогобич москалі знову, Богдан пішов до УПА, щоб заплатити катам за їхні тортури.

Невідомо, що сталося з Богданом. А Маруся і зараз ходить вулицями Дрогобича і шепотить сама до себе, і коли хтось навіть ненавмисне зачепить її, проходячи мимо, вона зупиняється і голосно каже:

— Ти мене не збивай, я добре знаю, що то був він. То був він, бо маринарка була його…

Дрогобич, 1947

Похорон був як похорон: з хрестами і корогвами, з священиком і хором. Молоді хлопці несли на плечах дві чорні домовини. Та не було в тих домовинах покійників. Замість покійників у домовинах лежало по купці брудного піску, перемішаного з кров’ю.

За домовинами вели під руки чорну, як ніч, немолоду жінку. Вона не плакала, її очі були сповнені не стільки скорботою, скільки гнівом.

Це мати. Вона ховає своїх синів. Позаминулої ночі облавники вбили їх на околиці села.

Цілий день їхні трупи лежали на подвір’ї сільради. І мати приходила, благала, щоб їй віддали мертвих синів для поховання, та червонопогонник із зіркою кольору крові на картузі у відповідь ударив її автоматом у груди.

Мати не відходила від сільради, доки тіла синів не кинули у брудний кузов автомашини та не вивезли геть.

І тоді стара пішла на околицю села, де відбувався бій. Вона лазила на колінах по брудному піску, вигрібала з нього кров своїх синів, бережно складала її в дві невеличкі торбинки.

А сьогодні вона ховає своїх дітей. Тих дітей, яких вона любила дужче за саму себе. Тих дітей, кожна клітинка яких була дбайливо викохана її працьовитими руками.