ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

За тим Морозом все село плакало, бо він був з замордованих наймолодший, і всі любили його за кмітливість і дзвінкий голос.

Хлопці йому не таку могилу зробили були. Тут була могила — на весь цвинтар могила. Та коли прийшли москалі вдруге, не дали спокою Степкові й мертвому, бо прочитали правду про себе на тій могилі. Вони підклали вибухівку під гріб і висадили в повітря.

— За що ж замордували Степана москалі?

— За що?

За що всіх мордували?

Він співав українські пісні.

Львів — Куткір, 1962

Вона ходить вулицями Дрогобича і тихенько шепоче сама до себе. А коли якийсь шибеникуватий хлопчисько, пробігаючи мимо, сіпне її за брудну подерту хустку, вона обертається до нього й голосно каже:

— Ти мене не збивай. Я добре знаю, що то був він, бо маринарка була його.

У відповідь лунає гучний сміх, і тоді вона повертається і йде далі, продовжуючи шепотіти.

То Маруся. Вона ходить так уже понад шість років, з літа 1941 року.

Коли відступили москалі, прибіг до її хати сусіда Андрій, крикнув з вулиці:

— Марусю! Хутко ся збирайте і йдіть до Бригідок до свого чоловіка.

Андрій побіг далі, а Маруся кинула хустку на голову й стрілою подалася до тюрми.

«Напевно, він тяжко хворий, що не може сам додому прийти, а, може, не дай, Господи, вони їх покалічили», — снувалися думки в її голові.

На подвір’ї тюрми було повно людей. Одні розкопували землю і з-під жужелиці й вапна витягали понівечені трупи, інші — виносили шматки людського м’яса з тюремних будівель і складали їх рядами під мурами.

Читать дальше

Голова Марусі відразу низько опустилася, а очі набрали попелястого кольору. Вона ходила між трупами, оглядала кожного з голови до ніг, а свого чоловіка не знаходила. Тяжко було знайти, бо всі трупи були однакові.

У кожного не було ні очей, ні носа, ні волосся на голові.

— Вони їх, певно, поливали якоюсь кислотою, щоб не можна було нікого пізнати, — говорив пристаркуватий чоловік з ціпком у руці.

Перед одним трупом Маруся зупинилася довше. Вона присіла над ним, взяла до рук край маринарки і почала пильно вдивлятися в нього.

Раптом впала головою на трупа.

— Це він! Це він! Мій Богдан! Маринарка його, маринарка!

Люди допомогли Марусі завезти трупа додому. Зійшлася рідня, знайомі й сусіди. Почали готувати похорон. Маруся сиділа біля трупа, тримала на колінах подерту, вкриту кров’ю маринарку і дивилася то на знівеченого чоловіка, то на маринарку.

— А може, то не він? — говорив сусіда Грицько, дивлячись на трупа.

— Як не він, коли його маринарка! — схоплювалася Маруся.

— Ось ці місця, то я церувала.

І Маруся підносила йому під очі рукави маринарки.

Коли прийшов священик і почали виносити покійника, з Марусею сталося щось недобре. Вона почала швидко ходити по кімнаті й тулити до грудей маринарку.