Тоді нам здавалося, що він такий же, як і ми, що ту зірку, яку він має на картузі, йому почепили силою.
А коли німці вступили на Галичину, Стеценко не заводив більше патефона і не заходив до нас.
Одного вечора до воріт під’їхало авто, наповнене солдатами. Стеценко вийшов з хати і заліз до машини. Повернувся він пізно і до ранку не лягав спати. Ми бачили крізь вікно, як він ходив по своїй кімнаті, хапався за голову руками, скуб на собі волосся, іноді падав головою на подушку.
Вранці москалі виїхали з села, а з ними й Стеценко.
За кілька днів у село почали звозити трупи людей, що були в тюрмах. Ні, це не були трупи. Це були шматки людського м’яса з поламаними кістками, і пізнати в них когось неможливо було. Були трупи з цвяхами у головах. Були з розпореними животами, були з відрубаними головами. Тоді всіх людей нібито охопило якесь тихе божевілля. Ходили й не пізнавали один одного. Не вірилося, що це робилося людськими руками.
— Ото в п’ятницю із нашого села москалі їздили нищити наших людей, — сказав Волощак, дивлячись на понівечені людські тіла.
Ось чого Стеценко хапався за голову, ось чого він не спав цілу ніч — зрозуміли ми.
Львів, 1963
Дерев'яні, залізні, кам’яні хрести та муровані склепи вкривають Куткірський цвинтар. Багато могил зворушують душу. Але одна вражає найдужче. Цю могилу зроблено з такого каменю, що, здається, на ньому повиступали краплини людської крови. А ще більше тіпає серце напис на тому камінні:
Тут спочиває МОРОЗ СТЕПАН 3.11.1924 — VI. 1941 незабутній син-одинак
Він тут спочиває уже 22 роки. Він спочиває під цим камінням довше, ніж прожив на світі.
— Скільки йому років було? Сімнадцять? Що привело так рано цього хлопця в могилу?
— Питаєте, що привело так рано цього хлопця в могилу? А подивіться на час смерти.
— Війна?
— Ні, не війна. Тут, на цьому цвинтарі, не один Степко Мороз похований у той час. І не лише на цьому цвинтарі.
Це було тоді, коли більшовики тікали з України від німців. Перед тим вони понабивали всі тюрми нашими людьми. Як тільки більшовики відступили, то люди кинулися рятувати своїх рідних і знайомих. Та нікого вони не врятували.
— Всі були вбиті?
— Вбиті, кажете? Не вбиті, а замордовані. Отак, як цей Степко.
Коли його привезли з Золочівського криміналу, то неможливо було пізнати. Не було що пізнавати там. Що вони йому робили — кат їх знає. Очей не було, на місці носа рана, голий череп і жмут волосся на голові, а замість тіла купка м’яса і кісток.
— Кажете — війна. Що війна? У війну виступає оружний проти оружного. А то оружний бере тебе, беззбройного, та мордує як хоче. Проти того війна справжнє щастя.
— Хто ж того Степана знайшов все-таки серед куп людського м’яса?
— Сестра. Рідна сестра. Три дні лазила між людськими трупами і нарешті знайшла. Пізнала по ґудзиках від сорочки.






