ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Траплялися серед заробітчан і кацапи, але наші селяни до жниварської роботи їх не брали, бо знали, що з кацапа роботи буде, як із зайця сала, а закінчиться тим, що він обкраде хазяїна і втече. Брали їх на роботу тоді, коли хтось щось будував, на теслярське діло. Вони ходили зі своїм інструментом, і добре ставили дах, робили двері, рами на вікна. У часи суцільної колективізації в нашому колгоспі не було жодного кацапа, бо вони тяжку хліборобську працю обминали, як вовки вогонь. Цих руських навіть руські з першої категорії називали «кацапами». Вони одягалися погано, недбало. Сорочки, на відміну від наших селян, носили навипуск і багато хто з них був узутий у личаки (лапті). Через те їх ще називали «лаптьожниками».

Читать дальше

Але між усіма трьома категоріями росіян була їх спільність, що об’єднувала їх. Це уникнення важкої праці хлібороба і зневага до мужичої української мови. Ото ж всі вони розвод називали «мажарою». Слово «розвод» у їхніх вухах звучало неприємно.

Так ото ж ми тим розводом їхали таврійським степом. Крім нас із батьком, на розводі ще були дорослі й діти. Діти — мої товариші зі школи.

Проїхали ми верстов п’ятнадцять і опинилися на Гришківському хуторі. Там хазяїнів уже не було, їх вивезли до Сибіру, а була бригада колгоспу «Сталькомуна».

Приїхали ми якраз під обід. На току за збитим з дощок довгим столом сиділи колгоспники й орудували ложками. Коло них і ми попоїли боршу й пшоняної каші, ще й закусили кавунами.

Після обіду батько взяв вила й разом з іншими колгоспниками поліз на молотарку, а мене та інших хлопчаків бригадир повів у колгоспний двір.

— Будете погоничами, — сказав він, ведучи нас. — У нас погоничів мало.

Ми мовчали, тільки сопіли, ідучи за ним.

— Усі вмієте правити кіньми? — питає він нас.

— Уміємо, — хором відповідали ми.

Я вмів правити кіньми. Правда, не так дуже добре, але вмів. Хоча в нас своїх коней ніколи не було, та я навчився запрягати, поганяти й правити на сусідських ґудзівських конях. Старий Антон Ґудзь охоче мені показував, як усе робити, і часом доручав кудись недалеко поїхати.

На колгоспному подвір’ї дали мені батіг, збрую і пару коней. Конюх допоміг мені запрягти. Я спритно вискочив на воза, взяв у ліву руку віжки, у праву — батога, нокнув на коней, замахавши батогом, і подався у степ за іншими погоничами-хлопчаками, що тут уже раніше працювали і знали дорогу.

У полі дядьки вилами накидали скошену пшеницю на розвод, а я, злізши з воза, водив коней від копиці до копиці. Коли наповнився віз, дядьки попіднімали відкидні драбини, і гарба росла й росла вгору. Враження було таке, що коні тягли солом’яну гору. Такись зліз з гарби той, що натоптував угорі, і сказав:

— Ну, вже їдь.