ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Яку ж йому роботу можна придумать? Хіба сало товкти на заправку? — сказала одна з тіток, і всі вони засміялися.

— Хай іде корови пасти, — сказав дядько Мусій.

— Еге ж, — відказала та сама тітка. — А Настя прийде, і тутечки нам допоможе.

Дядько Мусій вивів мене за хутір і показав пальцем у далечінь.

— О-ондечки мріє череда.

Справді, аж за прозорим маревом бовваніли корови.

— Там дівка пасе, — пояснював дядько Мусій. — Ти їй скажеш, хай іде сюди, а сам пастимеш. Приженеш череду, як сонце буде над заходом. Та зайди он тамечки у кущі, ґирлиґу виламай собі, щоб було чим завертати худобу, — дядько Мусій показав на смужку випалених сонцем кущів акації та дикої маслини край хутора.

Я ледве виламав собі палицю, зламавши молоду акаційку.

До череди я йшов навпростець. Стерня боляче колола мої босі ноги, бритвою врізалася в щиколотки, шпигала під пальці. Щоб ослабити її дію, я не піднімав ніг, а йшов, човгаючи по землі ступнями, розгортаючи пеньки пшеничних стебел.

Дівка дожидала мене. Вона стояла, заклавши свою палицю за спину, обіймаючи її руками. З-під білої хустинки, напущеної на самі брови, дивилися на мене її чорні очі. Вона була вища за мене на півголови.

— Іди в хутір, — сказав я їй. — Я буду пасти череду.

— Візьми мою лозину, — відказала вона, кивнувши на свою палицю. — Моя довша. І, скубнувши мене за чуба, підскакуючи побігла до хутора.

Корови паслися на скошеному полі, вибираючи між стернею залишки березки та буркуну. Череда була невелика, я нарахував з дюжину корів. Корови не розбігалися, трималася купи, і я подумав, що пасти їх мені буде неважко. Тут не перемучишся — не те, що поганяти коні під гарбою соломи. Я вибрав собі місце, де була притоптана стерня, а земля вкрита травичкою (видно, там копиця стояла), і розлігся долілиць, так, щоб мені було видко череду. Придивився я до корів і розгледів, що не всі вони корови. Серед них є один бугай. Бугай не пасся, а ходив між коровами і похитував своєю головою. Це мене насторожило і трохи налякало. Я добре знав, що бугай — страшний звір. Але я знав і те, що бугаї у череді не дуже нападають на людей. Тож нема чого мені боятися, подумав я собі. Як його не боялася дівка, то чого я маю боятися? Проте очі мої тепер уже не відривалися від бугая. Ось він підійшов до корови і тицьнувся мордою в її вим’я. Корова лягла. Ліг коло неї й бугай і морду свою підсунув до її вим’я.

— Що за чудасія? — подумав я собі, встав і підійшов ближче, до бугая. — Еге, та це ж він смокче корову, — роздивився я. — Що ж мені робити? Відганяти його? А як він на мене накинеться?

Мене вже носив колись один бугай на своїх рогах. Та це було в селі. Там мене врятували люди, кинувшись на бугая з дрючками. А хто тут мене врятує? Голий степ. Заколе рогами ще й затопче ногами — ніхто не побачить, ніхто й не почує.