— Яку ж йому роботу можна придумать? Хіба сало товкти на заправку? — сказала одна з тіток, і всі вони засміялися.
— Хай іде корови пасти, — сказав дядько Мусій.
— Еге ж, — відказала та сама тітка. — А Настя прийде, і тутечки нам допоможе.
Дядько Мусій вивів мене за хутір і показав пальцем у далечінь.
— О-ондечки мріє череда.
Справді, аж за прозорим маревом бовваніли корови.
— Там дівка пасе, — пояснював дядько Мусій. — Ти їй скажеш, хай іде сюди, а сам пастимеш. Приженеш череду, як сонце буде над заходом. Та зайди он тамечки у кущі, ґирлиґу виламай собі, щоб було чим завертати худобу, — дядько Мусій показав на смужку випалених сонцем кущів акації та дикої маслини край хутора.
Я ледве виламав собі палицю, зламавши молоду акаційку.
До череди я йшов навпростець. Стерня боляче колола мої босі ноги, бритвою врізалася в щиколотки, шпигала під пальці. Щоб ослабити її дію, я не піднімав ніг, а йшов, човгаючи по землі ступнями, розгортаючи пеньки пшеничних стебел.
Дівка дожидала мене. Вона стояла, заклавши свою палицю за спину, обіймаючи її руками. З-під білої хустинки, напущеної на самі брови, дивилися на мене її чорні очі. Вона була вища за мене на півголови.
— Іди в хутір, — сказав я їй. — Я буду пасти череду.
— Візьми мою лозину, — відказала вона, кивнувши на свою палицю. — Моя довша. І, скубнувши мене за чуба, підскакуючи побігла до хутора.
Корови паслися на скошеному полі, вибираючи між стернею залишки березки та буркуну. Череда була невелика, я нарахував з дюжину корів. Корови не розбігалися, трималася купи, і я подумав, що пасти їх мені буде неважко. Тут не перемучишся — не те, що поганяти коні під гарбою соломи. Я вибрав собі місце, де була притоптана стерня, а земля вкрита травичкою (видно, там копиця стояла), і розлігся долілиць, так, щоб мені було видко череду. Придивився я до корів і розгледів, що не всі вони корови. Серед них є один бугай. Бугай не пасся, а ходив між коровами і похитував своєю головою. Це мене насторожило і трохи налякало. Я добре знав, що бугай — страшний звір. Але я знав і те, що бугаї у череді не дуже нападають на людей. Тож нема чого мені боятися, подумав я собі. Як його не боялася дівка, то чого я маю боятися? Проте очі мої тепер уже не відривалися від бугая. Ось він підійшов до корови і тицьнувся мордою в її вим’я. Корова лягла. Ліг коло неї й бугай і морду свою підсунув до її вим’я.
— Що за чудасія? — подумав я собі, встав і підійшов ближче, до бугая. — Еге, та це ж він смокче корову, — роздивився я. — Що ж мені робити? Відганяти його? А як він на мене накинеться?
Мене вже носив колись один бугай на своїх рогах. Та це було в селі. Там мене врятували люди, кинувшись на бугая з дрючками. А хто тут мене врятує? Голий степ. Заколе рогами ще й затопче ногами — ніхто не побачить, ніхто й не почує.






