ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Глухий, небезпечний кашель, який не подобається лікарям, бо вони знають його природу.

– Менше пали. У твоєму віці цигарки не додають здоров’я, – кажу я дідові.

Він сміється.

– Знаєш, що є найбезглуздішим у моєму віці? – питає мене дід.

– Боятися смерті, – приречено відповідаю я.

– Мій хлопчику! – каже він і знову робить чималу затяжку.

Він палить цигарку і мовчить. Я помічаю, що думками він далеко від мене. Наче і нема його тут. Тільки старе тіло нагадує про його присутність. Я не заважаю йому, а йду на кухню, відчиняю холодильник, беру горілку, пиво, тарань, ковбасу, оливи, ставлю все це на тацю і повертаюся до кімнати. Я прибираю зі столика книжки, за мить на їхньому місці вже видніються нехитрі наїдки та алкоголь, далі я беру з серванту чарки, а на кухні ще два келихи під пиво, наливаю горілку, відчиняю вікна і знову сідаю у своє крісло. Тим часом дід і надалі перебуває у своїй нірвані, палить цигарку, шепоче щось незрозуміле своїми старими порепаними вустами, попіл летить повз попільничку, і я вирішую повернути його до дійсності.

– Ну що, пане міністре, лауреату усіх можливих літературних премій і творцю великих політиків! Вип’ємо?

Він здригається, блимає на мене своїми очима, які я час від часу рятую від настирливої катаракти, повертається до реальності, бере чарку, підводиться з крісла і каже:

– Світла вам пам’ять, друзі мої! Ті, хто справжні, пам’ятатимуть вас завжди. Усе інше, зайве, мине, наче його ніколи і не було.

Він випиває свою чарку, я наслідую його приклад, і ми повертаємося у зручні крісла італійського виробництва.

– Ти знаєш, коли було зроблено це фото? – питає він мене, і я вкотре відповідаю йому, що те кляте фото було зроблено влітку 2021 року, а саме 21 червня, в день найкоротшої ночі та їхньої тріумфальної перемоги.

– То я тобі вже казав? – відверто дивується дід.

Я мовчу, бо ту дату він називав мені тисячі разів, з того самого першого дня, як я себе пам’ятав на цьому світі і починав щось метикувати своїм малим дитячим розумом.

– Це добре, що ти пам’ятаєш. І дітям своїм розповідатимеш. І онукам. Усім! Така моя воля, Миколо! Не смій мені перечити!

Я й не перечу. Дідові краще не перечити. Він лихий до зауважень, інакодумства, заперечень, плюралізму та свободи слова. Дід цитує фашиста Франко, захоплюється правителями Близького Сходу, поважає, наче живого, творця Синґапуру, ставить у приклад корсиканця Бонапарта, покрикує на усіх, хто не кориться його волі, лякає ворогів тираном Сталіним і обожнює того, завдяки якому сьогоднішня Україна не схожа на ту обкрадену, злиденну, знесилену державу, яка відчайдушно билася з Росією на очах у решти світу, але той світ був помірковано стриманим, іноді різким, але не занадто, аби Путін пішов геть із Криму та Донбасу.

Ми випиваємо по другій чарці, і дід знову закурює.