Глухий, небезпечний кашель, який не подобається лікарям, бо вони знають його природу.
– Менше пали. У твоєму віці цигарки не додають здоров’я, – кажу я дідові.
Він сміється.
– Знаєш, що є найбезглуздішим у моєму віці? – питає мене дід.
– Боятися смерті, – приречено відповідаю я.
– Мій хлопчику! – каже він і знову робить чималу затяжку.
Він палить цигарку і мовчить. Я помічаю, що думками він далеко від мене. Наче і нема його тут. Тільки старе тіло нагадує про його присутність. Я не заважаю йому, а йду на кухню, відчиняю холодильник, беру горілку, пиво, тарань, ковбасу, оливи, ставлю все це на тацю і повертаюся до кімнати. Я прибираю зі столика книжки, за мить на їхньому місці вже видніються нехитрі наїдки та алкоголь, далі я беру з серванту чарки, а на кухні ще два келихи під пиво, наливаю горілку, відчиняю вікна і знову сідаю у своє крісло. Тим часом дід і надалі перебуває у своїй нірвані, палить цигарку, шепоче щось незрозуміле своїми старими порепаними вустами, попіл летить повз попільничку, і я вирішую повернути його до дійсності.
– Ну що, пане міністре, лауреату усіх можливих літературних премій і творцю великих політиків! Вип’ємо?
Він здригається, блимає на мене своїми очима, які я час від часу рятую від настирливої катаракти, повертається до реальності, бере чарку, підводиться з крісла і каже:
– Світла вам пам’ять, друзі мої! Ті, хто справжні, пам’ятатимуть вас завжди. Усе інше, зайве, мине, наче його ніколи і не було.
Він випиває свою чарку, я наслідую його приклад, і ми повертаємося у зручні крісла італійського виробництва.
– Ти знаєш, коли було зроблено це фото? – питає він мене, і я вкотре відповідаю йому, що те кляте фото було зроблено влітку 2021 року, а саме 21 червня, в день найкоротшої ночі та їхньої тріумфальної перемоги.
– То я тобі вже казав? – відверто дивується дід.
Я мовчу, бо ту дату він називав мені тисячі разів, з того самого першого дня, як я себе пам’ятав на цьому світі і починав щось метикувати своїм малим дитячим розумом.
– Це добре, що ти пам’ятаєш. І дітям своїм розповідатимеш. І онукам. Усім! Така моя воля, Миколо! Не смій мені перечити!
Я й не перечу. Дідові краще не перечити. Він лихий до зауважень, інакодумства, заперечень, плюралізму та свободи слова. Дід цитує фашиста Франко, захоплюється правителями Близького Сходу, поважає, наче живого, творця Синґапуру, ставить у приклад корсиканця Бонапарта, покрикує на усіх, хто не кориться його волі, лякає ворогів тираном Сталіним і обожнює того, завдяки якому сьогоднішня Україна не схожа на ту обкрадену, злиденну, знесилену державу, яка відчайдушно билася з Росією на очах у решти світу, але той світ був помірковано стриманим, іноді різким, але не занадто, аби Путін пішов геть із Криму та Донбасу.
Ми випиваємо по другій чарці, і дід знову закурює.






