ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Взагалі, він багато палить, а ще більше п’є. Хильнути чарку-другу – улюблена справа. Бува, не п’є роками, але коли вже починає, зупинити його практично неможливо. Може пити тиждень, а то й місяць. І жити своїм чортячим життям, де не існує місця сьогоденню чи майбутньому. Усе там наповнюється пам’яттю й тугою за минулим. За його молодістю. За часами війни та революції. За Диктатором, якому він був близьким другом.

Дід правий у його твердженні про безглуздість теревень про Диктатора.

– Вони його не знали, а я знав. Усі їхні балачки – пусті. Вони не заслуговують уваги. Я відчував його біль і тривоги, знав його бажання та сподівання, розумів ті методи, які він обрав, аби зробити нашу Україну сильною й самодостатньою, – говорить дід.

І тут я не стримуюся і кажу йому:

– Діду! Ти написав стільки книжок. Отримав купу премій. За твоїми творами знято стільки фільмів. Я й сам захоплююся твоїми романами. Але ти ніколи не написав жодного слова про Диктатора. Нічогісінько! Бодай би маленьку замітку! Ніц не вийшло про нього за твого авторства. Чому так? Адже кому, як не тобі, говорити про ті часи.

Читать дальше

Дід слухає мене, бере до рук келих холодного пива, робить два великих ковтки, ставить келих назад на столик, витирає рукою свої губи і каже:

– Ти напишеш про нього. Про усіх нас. Ти створиш правдиву історію моєї України, нашої боротьби, перемог та поразок. Ти розповіси усім, як було і як не було. І в жодному разі не смій перечити мені! Вважай, що це моя остання воля. Виконай її, синку! Виконай, бо в інакшому випадку усі мої скарби, усе, що я нажив за свого життя, я заповім притулкам та жебракам, розкидаю вулицями мого міста, а після пущу собі кулю в лоба. Ти цього хочеш?

Звісно, я цього не хотів. Але писати про Диктатора людині, яка обрала професію лікаря, це занадто.

Про це я і сказав дідові.

Він усміхнувся, увімкнув свою улюблену музику на слова Василя Симоненка і сказав:

– У родині письменників, художників та політичних діячів не може бути нездар! Я вірю в тебе, синку! Вірю, що краще за тебе ніхто не впорається з цією справою.

– Чому тобі не написати це самому? Чому не найняти якогось журналіста чи письменника врешті-решт? Тільки натякни і завтра біля твого під’їзду буде ціла черга на авторство.

– Бо це зробиш ти. Ти або ніхто. І звісно ж, мій заповіт.

Більше він не сказав ані слова. Ми мовчки допили пляшку горілки, дід пішов відпочивати, я прибрався у вітальні, власноруч помив посуд і пішов собі геть, аби наступного ранку стояти перед дверима квартири, в якій мали ожити усі таємниці української трагедії, що стала переломним моментом у становленні нашої нації та держави.

– Аби зрозуміти історію Диктатора, потрібно розпочати з Томаса Лейла. Без того пройдисвіта революція ніколи б не була такою, якою вона була.