ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

До того ж війна не закінчувалася, Росія продовжувала наполягати на своєму, множачи число жертв, Мінські угоди дали час для української армії, проте порушувалися і врешті-решт були знехтувані, пошук нових форматів і тези щодо введення миротворчого контингенту ООН на окуповані території Донбасу не давав результатів, адже Кремль не йшов на поступки, а й надалі продовжував демонстрацію і реалізацію «імперської величі» Російської Федерації.

Читать дальше

В найважчі моменти перших двох років війни зрада досягала стадії справжньої шизофренії, яку вміло підігрівали як у самій Україні, так і з Москви. Ментальність українського народу мала ще й свою специфіку. Та ментальність дивилася навіть на перемогу з погляду зради, шукала кволі місця, діставала з шафи приховані скелети, говорила на біле чорне, а на чорне біле і переконливо казала українцям, що та перемога – то теж суцільна й цинічна зрада.

У таких умовах були потрібні справді радикальні зміни. Але їх не було, хоча про них говорили, на них чекали, сподівалися, дехто ще не переставав вірити у прорив, проте минав час, щодня у новинних стрічках українці читали про нових загиблих у жорстокій війні, за якими йшли повідомлення про черговий хабар, яке вже за рахунком викриття, про будинки-палаци та автомобілі преміум-класу, про коханок і «діамантових прокурорів» й офшорні запаси тих, хто з обов’язку державницької посади мав з ними боротися, про відпочинки можновладців на екзотичних островах та Лазурному березі. Кланово-олігархічна фантасмагорія гуляла країною, веселилася в її великих містах, грабувала її села, залишаючи селян без їхнього єдиного багатства – землі, вела цілі війни за популярне у Китаї, Польщі та інших країнах каміння під дивною назвою «бурштин», рубала своєю мускулистою вправною рукою український ліс, який, перетнувши кордон, ставав уже словацьким, турецьким і румунським, купувала вугілля у проросійських бойовиків, а потім продавала його на внутрішньому ринку України, наче воно і не у сепаратистів куплене, взагалі вела торгівлю через лінію фронту, й усі прихильники зради досконало знали, що той, хто контролює блокпости на лінії розмежування, «заробляє» шалені гроші, а тим часом з країни виїжджала молодь, люди тікали геть, наче ті далекі емігранти початку ХХ століття, що рушали до Америки з Російської та Австро-Угорської імперій, Італії чи Греції, а в Україні залишалися ситі корупціонери, голодні пенсіонери та діти без майбутнього, люди спивалися, а ті, хто повертався з фронту, розуміли, що держава забула про них, наче їх ніколи і не було. Наче вони і не воювали за свою батьківщину.