ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Роні був з Бостону і до команди нового президента долучився ще в університеті, а потім з бізнесу досить стрімко та активно перейшов у сферу політики і почав досягати успіхів.

Містер Шин привітався з Майклом за руку і пройшов далі, аби дати можливість і іншим насолодитися його приємною компанією.

С’юті крокував залою, вітаючись із присутніми, аж поки Боб Інґ не зробив йому знак рукою та не запропонував Майклу приєднатися до нього, аби в очікуванні решти гостей випити порцію чистого віскі та перекинутися дрібком слів.

Читать дальше

Боб Інґ був з тих уродженців Східного узбережжя, які «народилися з грошима» і впевнено продовжили батьківську справу. Бобу було шістдесят сім років – на сім років молодший за Майкла С’юті, він усе своє життя займався політикою, отримуючи від цього заняття як моральну насолоду, так і матеріальне задоволення, адже його заводи з виготовлення зброї завжди мали гарні стосунки з Пентагоном. Боб Інґ був там своїм. І мало хто знав, що останні п’ять років два місяці і ось вже шістнадцять днів містера Інґа запрошують взяти участь у нарадах, які змінюють життя цілих країн. Боб Інґ був тим, хто мав право на власну думку та рішення.

– Як справи, Майкле? – голос у містера Інґа був низький, але виразний.

– Вашими молитвами! Працюємо, – була на те коротка відповідь Майкла С’юті.

– Знаєте, хто ініціатор сьогоднішньої зустрічі? – запитав його Інґ.

С’юті прищурив свої розумні очі. Інґ зрозумів, що той не знає, і назвав ім’я та прізвище людини, котра вирішила зібрати сьогодні усіх членів їхнього невеличкого клубу. І Майкл С’юті побачив у цьому перспективу, адже тепер, коли влада у його країні повністю належала його ж рідній Республіканській партії, він хотів зробити останній кар’єрний ривок перед тим, як…

Він не хотів думати про смерть, котра з кожним новим днем ставала такою близькою, якою ніколи ще не була до цього. Він відчував її страшний погляд, її тяжкий подих, але вірив, що новий день – не останній. Будуть ще й інші. Величні, теплі, чарівні дні його фантастичного життя. Життя, яким могли б гордитися його нащадки.

– Серйозна людина, – сказав С’юті про того, хто їх збирав. Сказав, аби щось сказати, а сам думав про своє.

«Будемо грати в геополітику», – говорив він собі, бо розумів, ким є той член клубу, який їх усіх збирав.

А було їх усіх вісім чоловік, які відповідали за забезпечення національних інтересів США за їхніми межами.

Коли сіли за стіл і кожному подали напої, а офіціанти пішли геть, той, хто зібрав поважних громадян Америки, підвівся і мовив, звертаючись до членів клубу:

– Перш за все дозвольте подякувати вам усім, що прийшли. Я високо ціную ваше бажання бути тут та служити своїй країні. Аби не забирати ваш дорогоцінний час та не вдаватися у ліричні відступи, я говоритиму по суті.