ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Безвіз боляче вдарив по самолюбству та «імперській величі» луганських і донецьких ватажків, адже вони, окрім поїздок до Ростовської області і таких же окупованих Абхазії та Осетії, нічого іншого запропонувати людям не могли. І це пробирало до живого.

Впевнені крики зради і скрутна економічна ситуація в країні, спираючись на безвіз, гнали сотні тисяч українців у пошуках кращої долі, нового життя, впевненості та стабільності, захисту і спокою, коли кожен день починається інакше, аніж то було в Україні. Тільки у 2017 році з України виїхало один мільйон чоловік. Гнітюча, вражаюча цифра, яка криком кричить, верещить про проблеми, вказує на небезпеку, але її, як і багатьох в тій країні, не чують і намагаються не бачити.

Перемога заперечувала зраду, але з кожним новим роком робила це більш невпевнено, якось зовсім по-дилетантськи, намагалася просувати власний порядок денний, якому вже не вірили, тому що ситим ніколи не зрозуміти голодного, так само як корупціонеру не збагнути бажань чесної людини. Влада наймала собі нових воїнів, які б прославляли перемогу, кидала на це матеріальні ресурси, аби усі повірили у те, чим не жили. Проте, що би не казала зрада, але перемога була. Вона не мала нічого спільного з українськими керманичами та їхньою шкідливою політикою. Вона жила в серцях простих українців, які щодня прокидалися та йшли у свій черговий бій з вірою, що усе недарма, що вони захищають свою батьківщину, аби їхні діти жили у добробуті та безпеці.

Читать дальше

І ті прості громадяни, яких влада забивала ногами, обкладала податками та тарифами, дурила і обманювала, аби потім кидати напризволяще, саме вони і були перемогою України над усім злом, яке йшло як ззовні, так і зсередини, намагаючись забрати останнє, що ще залишалося у людей. Саме вони посміхалися на вулицях перехожим, допомагали незнайомим їм людям на фронті, чим і відрізнялися від росіян, які в останні роки не посміхалися ані життю, ані перехожим, ні навіть своїм дітям, бо жили вони у занадто жорстокій країні, яка не залишала часу на посмішки, адже вічно вимагала від своїх громадян тільки жертовності, одного лишень терпіння та смиренності у всьому, що стосувалося основних канонів буття, встановлених бездушною системою державного управління за часів президента Путіна.

Зима 2018 року

Майкл С’юті постарів. Роки брали своє, але той, хто думав, що старість перетворила містера С’юті на хворого та немічного дідугана, дуже помилявся. Люди, які знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:

– Подивіться у ці очі! Вони ніколи не старіють. Його очі виражають саму його сутність. Здається, що він і помре з цим свідомим, зосередженим поглядом очей, які бачили зло у всіх його проявах, а з добром були знайомі хіба що тільки теоретично.

І то була правда.