— Слухай сюда, Вітя, — шепоче мені в обличчя, обдаючи пивним штином, — Єслі узнаю, що ти зі Стоматологом попутався, всі кішки на хєр випущу. Поняв?
— Угу, — зміг прошепотіти я, тамуючи шалене серцебиття.
— Ну от і маладєц. Дєду прівєт. Всьо, бабулі, адйос мучачос і шоби вас тут не видно.
***
Про перерозподіл Малівців тоді багато писали. Дискутували про межі місцевого самоврядування і локального безправ’я, яке «було відголоском державного хаосу», писали аналітики «Українського тижня».
Два місцеві міні-олігархи — єдиний стоматолог і хірург на всі руки ділив село з єдиним на весь район адвокатом. Кожен хотів відкрити комплекс, свою маленьку плазу, щоб і попаритись, і дівок вигуляти. Дід, мружачи око, називав це «війною за дом культури». Судові позови перемежовувалися спаленими хатами і відрубаними головами. Поки що худоби.
Війна була не оголошеною. Але відчутною.
Стоматолог із Адвокатом не просто скуповували землі, а й перекуповували цілі родини, переконуючи їх долучити свої вила до їхніх загонів швидкого реагування. «Пора вже навести порядок у цій країні», — закликав кожен із них.
З Вовою Багрянцем, з Вовчиком, як ми всі його називали, ми разом росли. Кожне літо було нашим.
Вовчик був правою рукою Адвоката. З доброго, але трохи пришелепуватого хлопця, який мав дев’ятеро братів і сестер, він перетворився на безконтрольне агресивне падло. Він став тією Фемідою з зав’язаними очима, яка була певна, що творить правосуддя. Хоча крім «бєспрєдєла» не знала нічого іншого.
Родину Багрянців у селі називали ледь не головною бідою та причиною всіх катастроф після розвалу колгоспу. Багрянці штампували дітей, спускаючи всі виплати дітям-чорнобильцям на горілку. Вовчик був найстаршим, і його дитинство закінчилося раніше за всіх. Живі гроші на харчі добував він. Там комусь на городі допоміг, там із колишнього табору при колгоспі здав на металолом деталі, тут забрав, що погано лежало на сусідському подвір’ї. Виклики дільничного, побої батька перемежовувалися першим сексом (про який ми всі і мріяти не могли) з удовілою дояркою, запахом клею «Момент» і першим алкогольним отруєнням. Прямо тут, у нашій халабуді, яку ми ліпили ще разом.
Коли дитинство здавалося безконечним.
А ми і наші батьки — безсмертними.
***
У закритій домовині несли мого друга. Хата Багрянців майже при самому в’їзді до села. Центральна вулиця, імені Незалежності, вела просто на кладовище. Сімейство Багрянців футбольною командою плелося за домовиною, яку несли бійці в різнокольорових спортивних костюмах. Найменші плакали. На обличчях старших — біль і туга. І стражденне бажання випити. Залити біль.
Мати Вовчика, тітка Марія, голосила і надривалась:
— На кого ж ти мене залишив? Куди пішов так рано? Все казав, мамо, не журіться.






