І як тепер? Яке сонце світить тобі, синочок? Яка свічечка дорогу сповіщає?
Серед Багрянців терся чоловічок, на зріст менший від усіх дорослих. Розгублена посмішка і зиркав на всі сторони. Це й був Адвокат. Він гладив по голові молодших, тримав за руку старших Багрянців. Цієї миті він був політиком, який показував усім — я не покину вас і ваших близьких, підтримаю ваші родини, жодні гроші, звісно, не втамують болі втрати, але ви їх отримаєте.
За домовиною тягнулася юрба, людей 30—40. Більше виглядало в шибки і підглядало крізь дірки в парканах. Кожен мав вирішити для себе — чи йти за тілом Вовчика. Очі і вуха Стоматолога відразу фіксують, хто переметнувся до Адвоката. А це — мінус сотня гривень прибавки до пенсії та мішок гречки, плюс — проблеми і зайві запитання.
Люди Адвоката йшли за домовиною і на плані села ставили хрести на хатах, від яких не було жодного представника на процесії.
Ми підходили до кінця села. Майже при самому кінці стояла хата мого діда. Біля воріт стояли заплакана мати і дід, який тримав шапку в руках, схиливши голову. Хата була майже біля кладовища, і вони мали тужливий вигляд.
Той, хто ставив хрести на плані села, розгублено поставив знак запитання на хаті Варецького.
***
Я не терзав себе слуханням проповідей про безсмертя душі. Підійшов до своїх. Дід мовчки потиснув руку. Мама поцілувала мене в щоку. Її ніс був мокрим.
***
У селі ніколи не буває нормальних смертей. Так ніби смерть веде власний список, кожного разу намагаючись спробувати новий спосіб убивства. Дядька Івана збила вантажівка, точніше знесла півголови боковим дзеркалом, коли він їхав на велосипеді. Тітка Маняша згоріла в сараї. Придурки Ваньо і Ланьо, брати, які паскудили моє дитинство, коли Вовчика не було поруч, розбилися на мотоциклі. Залізний штир, яка стирчав просто з асфальту, прохромив одному з них череп.
А самогубців і сама смерть не змогла би пригадати.
Ніхто не знав точно, як помер Вовчик. Але тіло його об’їли вовки чи лисиці. Звірі-плакальниці по-своєму обмили тіло.
У закритій домовині несли рештки. Частини тіла мого друга.
***
— Останнім часом він зовсім двинувся. Може, й передоз був. Хто зна? Він же на наркотики присів. Коловся. Чого сюди ще Стоматолога приплітать? — обурювалася мама, накидаючи мені вже третю повну тарілку налисників, — їж, давай.
— Дочко, не мели дурного, — прикрикнув дід.
— Завжди так, не мели, не мели. А правду знати ніхто не хоче. Що вам сказали, у те й повірили. Своєї голови нема...
— Дочко, перестань. Якщо хтось почує...
— І що вони зроблять? А? Батьку, а як же можна у страху жити? Взяли всіх за горлянку. Пани познаходилися.
— Дочко, нічо ти не знаєш, — захитав головою дід.
— Нічого? А те, що всіх нас повбивають, як бидло? А?
— Дочко, нічо ти не знаєш, — повторив дід, — Бачу, нічому ти так і не навчилася.






