Бо знав їхніх прадідів, дідів та інші відгалуження сімейних дерев. Дружина його, моя бабця Софа, «ох і вредною ж була», але померла тихо. Просто відійшла.
Мама стала ще меншою. Ніби робота на землі тягнула її донизу і перетворювала на земляного гнома.
У них із дідом життя текло розміреним темпом зміни сезонів. Головний біль на зміну погоди змінювався болем у попереку після польових робіт. Вони тихо зимували. Поки не помер Вовчик. І «Астра» не дотягнулися до них.
***
Автобус під’їжджав до Малівців — лиш п’ятисекундна зупинка на довгому шляху. Відразу за табличкою «Малівці» автобус перепинили бритоголові з битами в руках. З криками «досмотр» увірвалися в салон. Важкими поглядами двоє у спортивній уніформі оглядали пасажирів.
— Ну що, суки. Зізнавайтесь. Від Стоматолога нема нікого? — сказав той, що у червоному костюмі.
— Ну! Як узнаю, всі зуби на хєр повибиваю, — піддакнув той, що у синьому костюмі.
— Шановні пасажири! Автобус далі не їде. Так шо можете йти на хєр отсюда.
Вони заржали, нависли над водієм:
— Поняв, воділа? А? Хєряч отсюда.
Баби з клунками переполошилися:
— Як це?
— Всіди можна, а сьоні нє?
— Ойойойойой, людоньки, як же я додому попаду?!
— Тіха, — рявкнув червоний костюм, — мєсні можуть вийти. Інші пройдохи — на хєр.
Кілька бабць мовчки з торбами потягнулися на вихід.
— Да шо ж у вас такоє?! — з задніх рядів докинув дід. — Шо за карантін? Опять Чорнобиль.
Бійці витримали паузу, добираючи слова.
— Хуже, діду. Похорон у нас.
— Точно таки Галька-Моторшиця коні двинула, — весело вигукнула бабця, котра якраз проходила повз бійців. Червоний із розмаху заліпив їй підсрачника. Баба вилетіла разом із усіма своїми банками з автобусу на асфальт.
Пасажири посхоплювались з місць.
Синій погрозливо поводив битою. Червоний кричав до розпластаної бабці:
— Ідіотка недоношена! Вовчика хоронимо! Вовчика, пойми! Ти, чмо немощне, не стоїш і мізинця його. А це, блядь, із-за вас Стоматолог його замочив. Із-за вас, сук недорізаних.
Пасажири ошелешено всідалися на свої місця. Я продирався до виходу. Червоний заніс руку:
— А ти куда собрався? Часом не інсургент якій-то? — чомусь йому в голову влетіло дивне слово.
— Я на похорон. Мені сюди, — підходив я ближче. На відстань удару битою.
— Куда лізеш?! — червоний замахується, оцінюючи місце, куди прикластися.
— Стоп-стоп, — стримує його синій, — це ж задрот, я його знаю.
Червоний розминає пальці:
— Щас я йому вхєрячу і подумаєш потом, де ти його бачив.
— Стой, бля. Придурок. Вспомнив. Це Вітя Задрот, друган Вовчика. Вєчно з ним тусувався малим.
Проходжу повз синього. Червоний хапає мене за шкабарки і тягне до себе, відстань між нами, ніби хоче мене поцілувати.






