ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

«Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Астра Александр Михед «Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Олександр Михед АСТРА [психотрилер] Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис? Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв. Але чи готовий ти пройти цей шлях до кінця? І дізнатися, що таке справжній катарсис? Це наша з тобою історія. Частина I. Per Aspera 25 Ця історія почалася за тисячі кілометрів і сотні днів від цього місця, від сьогодні. Все почалося з тієї вечірки Галі Макогон, моєї однокурсниці. Того разу святкували її переїзд у нові апартаменти на Печерську. Лютневий мороз паралізував тіло. Сніг засипав вибоїни столичних кривих доріг. Примарні фігури городян вигулькували у сніжній віхолі. Де-не-де проглядалися фігурки дітей у дутих куртяках, що нагадували маленькі опудала з розставленими навсібіч руками. В

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Бо знав їхніх прадідів, дідів та інші відгалуження сімейних дерев. Дружина його, моя бабця Софа, «ох і вредною ж була», але померла тихо. Просто відійшла.

Мама стала ще меншою. Ніби робота на землі тягнула її донизу і перетворювала на земляного гнома.

У них із дідом життя текло розміреним темпом зміни сезонів. Головний біль на зміну погоди змінювався болем у попереку після польових робіт. Вони тихо зимували. Поки не помер Вовчик. І «Астра» не дотягнулися до них.

***

Автобус під’їжджав до Малівців — лиш п’ятисекундна зупинка на довгому шляху. Відразу за табличкою «Малівці» автобус перепинили бритоголові з битами в руках. З криками «досмотр» увірвалися в салон. Важкими поглядами двоє у спортивній уніформі оглядали пасажирів.

— Ну що, суки. Зізнавайтесь. Від Стоматолога нема нікого? — сказав той, що у червоному костюмі.

— Ну! Як узнаю, всі зуби на хєр повибиваю, — піддакнув той, що у синьому костюмі.

— Шановні пасажири! Автобус далі не їде. Так шо можете йти на хєр отсюда.

Вони заржали, нависли над водієм:

— Поняв, воділа? А? Хєряч отсюда.

Баби з клунками переполошилися:

— Як це?

— Всіди можна, а сьоні нє?

— Ойойойойой, людоньки, як же я додому попаду?!

— Тіха, — рявкнув червоний костюм, — мєсні можуть вийти. Інші пройдохи — на хєр.

Кілька бабць мовчки з торбами потягнулися на вихід.

— Да шо ж у вас такоє?! — з задніх рядів докинув дід. — Шо за карантін? Опять Чорнобиль.

Бійці витримали паузу, добираючи слова.

— Хуже, діду. Похорон у нас.

— Точно таки Галька-Моторшиця коні двинула, — весело вигукнула бабця, котра якраз проходила повз бійців. Червоний із розмаху заліпив їй підсрачника. Баба вилетіла разом із усіма своїми банками з автобусу на асфальт.

Пасажири посхоплювались з місць.

Синій погрозливо поводив битою. Червоний кричав до розпластаної бабці:

— Ідіотка недоношена! Вовчика хоронимо! Вовчика, пойми! Ти, чмо немощне, не стоїш і мізинця його. А це, блядь, із-за вас Стоматолог його замочив. Із-за вас, сук недорізаних.

Пасажири ошелешено всідалися на свої місця. Я продирався до виходу. Червоний заніс руку:

— А ти куда собрався? Часом не інсургент якій-то? — чомусь йому в голову влетіло дивне слово.

— Я на похорон. Мені сюди, — підходив я ближче. На відстань удару битою.

— Куда лізеш?! — червоний замахується, оцінюючи місце, куди прикластися.

— Стоп-стоп, — стримує його синій, — це ж задрот, я його знаю.

Червоний розминає пальці:

— Щас я йому вхєрячу і подумаєш потом, де ти його бачив.

— Стой, бля. Придурок. Вспомнив. Це Вітя Задрот, друган Вовчика. Вєчно з ним тусувався малим.

Проходжу повз синього. Червоний хапає мене за шкабарки і тягне до себе, відстань між нами, ніби хоче мене поцілувати.