Далеко внизу сяяло коло, освітлене сотнями ліхтарів.
Я відчував, що наближаюся до осердя землі. До точки відліку всього.
Нога зісковзнула, в останню мить схопив перечку і повис над безоднею. Юхим Євгенович не подав знаку, що щось сталося. Ніби він і так давно знав, що має відбутися.
Час від часу я зупинявся, тамував подих, зачудовано розглядав платформу під собою. Ідеальне коло, підсвічене по обідку ліхтарями. Драбина проходила крізь самісінький центр.
І я вже знав, що побачу внизу.
Долаючи страх і втому, я спустився. Юхим Євгенович чекав мене ще нижче, там була ще одна платформа. Я обвів поглядом викладені у формі зірки рештки Великих мерців, людей, що змінили хід історії, творців, на чиїх кістяках стоїть цивілізація, і завдяки чи всупереч яким нові покоління створюють себе. Переді мною лежало кладовище світової культури та історії. Мертвий канон, який залишається безсмертним. Рештки тих, чиї слова і думки вкорінюються у нашій свідомості, проростають у ній.
Я почав спускатися ще нижче. Углиб пластів істини. «Ще один, останній ранг доступу», — усміхнувся я.
Платформи зроблено з ґратчастого настилу, крізь решітку падало слабке світло на нижню платформу. Я став на неї, хоча сходи вели далі вниз, у серце темряви.
Ми стоїмо на ґратках, під нами порожнеча, абсолютний морок.
— Світ було створено ними, — його стишений голос у темряві перебирає кожну кістку, він знову виліплює мене, але я знаю, що не відступлю. — Вони були першими на цій землі. Це — їхня земля.
Я не перепитую, хто вони, бо й так відчуваю — вони тут, під нами, великі сили темряви. У свідомості майнула фраза Дарвіна: «У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що давній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».
— Вони створили нас. Вони — причина всього.
— Вони боги?
— Вони хижаки, — відповідає він.
— Тобто ми худоба?
— Вони — наші господарі. Ми — їхні раби. Второпай, ми тварини, виведені для того, щоби вони могли харчуватися.
Вся історія філософії, вся культура і пошуки сенсу буття розлітаються на друзки. Здається, морок під нами схвильовано підповзає ближче.
— Вони вампіри? — не можу приховати жаху. Реальність розпливається. Шви розходяться.
Що більше я дізнаюсь про реальність, то менше здорового глузду лишається.
— Попервах так і було. М’ясо, кров, мізки, жертвоприношення. Згодом вони знайшли інший спосіб. Розсмакували іншу амброзію.
— Енергія?
— Так, енергія, — голос його — знову спокійний, смиренний зі своєю долею. Але слова його були страшнішими за погрози чи нервові зриви. — Виявилося, що з людини можна видобути щось важливіше, ніж просто кров. Смачніше для них.






