ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

«Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Астра Александр Михед «Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Олександр Михед АСТРА [психотрилер] Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис? Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв. Але чи готовий ти пройти цей шлях до кінця? І дізнатися, що таке справжній катарсис? Це наша з тобою історія. Частина I. Per Aspera 25 Ця історія почалася за тисячі кілометрів і сотні днів від цього місця, від сьогодні. Все почалося з тієї вечірки Галі Макогон, моєї однокурсниці. Того разу святкували її переїзд у нові апартаменти на Печерську. Лютневий мороз паралізував тіло. Сніг засипав вибоїни столичних кривих доріг. Примарні фігури городян вигулькували у сніжній віхолі. Де-не-де проглядалися фігурки дітей у дутих куртяках, що нагадували маленькі опудала з розставленими навсібіч руками. В

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Далеко внизу сяяло коло, освітлене сотнями ліхтарів.

Я відчував, що наближаюся до осердя землі. До точки відліку всього.

Нога зісковзнула, в останню мить схопив перечку і повис над безоднею. Юхим Євгенович не подав знаку, що щось сталося. Ніби він і так давно знав, що має відбутися.

Час від часу я зупинявся, тамував подих, зачудовано розглядав платформу під собою. Ідеальне коло, підсвічене по обідку ліхтарями. Драбина проходила крізь самісінький центр.

І я вже знав, що побачу внизу.

Долаючи страх і втому, я спустився. Юхим Євгенович чекав мене ще нижче, там була ще одна платформа. Я обвів поглядом викладені у формі зірки рештки Великих мерців, людей, що змінили хід історії, творців, на чиїх кістяках стоїть цивілізація, і завдяки чи всупереч яким нові покоління створюють себе. Переді мною лежало кладовище світової культури та історії. Мертвий канон, який залишається безсмертним. Рештки тих, чиї слова і думки вкорінюються у нашій свідомості, проростають у ній.

Я почав спускатися ще нижче. Углиб пластів істини. «Ще один, останній ранг доступу», — усміхнувся я.

Платформи зроблено з ґратчастого настилу, крізь решітку падало слабке світло на нижню платформу. Я став на неї, хоча сходи вели далі вниз, у серце темряви.

Ми стоїмо на ґратках, під нами порожнеча, абсолютний морок.

— Світ було створено ними, — його стишений голос у темряві перебирає кожну кістку, він знову виліплює мене, але я знаю, що не відступлю. — Вони були першими на цій землі. Це — їхня земля.

Я не перепитую, хто вони, бо й так відчуваю — вони тут, під нами, великі сили темряви. У свідомості майнула фраза Дарвіна: «У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що давній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».

— Вони створили нас. Вони — причина всього.

— Вони боги?

— Вони хижаки, — відповідає він.

— Тобто ми худоба?

— Вони — наші господарі. Ми — їхні раби. Второпай, ми тварини, виведені для того, щоби вони могли харчуватися.

Вся історія філософії, вся культура і пошуки сенсу буття розлітаються на друзки. Здається, морок під нами схвильовано підповзає ближче.

— Вони вампіри? — не можу приховати жаху. Реальність розпливається. Шви розходяться.

Що більше я дізнаюсь про реальність, то менше здорового глузду лишається.

— Попервах так і було. М’ясо, кров, мізки, жертвоприношення. Згодом вони знайшли інший спосіб. Розсмакували іншу амброзію.

— Енергія?

— Так, енергія, — голос його — знову спокійний, смиренний зі своєю долею. Але слова його були страшнішими за погрози чи нервові зриви. — Виявилося, що з людини можна видобути щось важливіше, ніж просто кров. Смачніше для них.