ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

«Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Астра Александр Михед «Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Олександр Михед АСТРА [психотрилер] Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис? Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв. Але чи готовий ти пройти цей шлях до кінця? І дізнатися, що таке справжній катарсис? Це наша з тобою історія. Частина I. Per Aspera 25 Ця історія почалася за тисячі кілометрів і сотні днів від цього місця, від сьогодні. Все почалося з тієї вечірки Галі Макогон, моєї однокурсниці. Того разу святкували її переїзд у нові апартаменти на Печерську. Лютневий мороз паралізував тіло. Сніг засипав вибоїни столичних кривих доріг. Примарні фігури городян вигулькували у сніжній віхолі. Де-не-де проглядалися фігурки дітей у дутих куртяках, що нагадували маленькі опудала з розставленими навсібіч руками. В

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Відстань часу і простору для нього не має значення.

— Ти помилка. Помилка, за яку я повинен розплачуватися все життя. Хранителі не можуть мати синів. Такий закон.

Не розумію. Що він каже? Про що він? Відмовляюся розуміти його слова.

— Але твоя мати… Вона була такою спокійною, такою лагідною. Я сподівався, що обману долю. «Син Хранителя вб’є свого батька і зазіхне на все суще», — така доля, так каже закон… Я гадав: якщо між нами будуть океани і десятки соціальних щаблів, ти ніколи не зможеш виконати свого призначення.

Я хочу видряпати собі очі. Проколоти вуха. Оглухнути. Заніміти. Розбитися на мільйони друзок.

— Коли ти з’явився тут, вони прийшли до мене. Як приходили кожної ночі… Але того разу… Вони з’їдали мене уві сні. Гризли душу. Вони сказали, що я маю спокутувати свою помилку.

Розбиваю плазму перед собою. Голос іще однієї істини, закутий в чорну рамку.

— Сказали, що я маю йти до кінця… Зрозумій, кожну тисячу років з’являється хтось типу тебе. Така система. І ти її помилка. Система перетравить тебе й існуватиме далі. Системі необхідні такі, як ти. Самовпевнені, нахабні хробаки, переконані, що вгризаються в істину. Зрозумій, система повинна оновлюватись. Ти нікого не врятуєш, окрім системи. Вони сказали — у людей уже давно нові божества. Час змінювати канон. Люди поклоняються малюнкам, картинкам, віртуальним аватарам, а не Великим мертвим. Культура еволюціонує, ми теж. Вони сказали: «твій виблядок нам допоможе».

Я знищую екран за екраном, але не можу заглушити всі голоси, що вґвинчують правду в мозок.

— Ти похибка, помилка, переконана у своїй правоті богообраності. Але зрозумій: того, хто приходить до людей з істиною, вони розпинають і забувають. Тобі ніхто і ніколи не повірить.

Я хочу здохнути просто тут. Розкластися падлом умить, аби тільки не ковтати це смердюче повітря більше ані секунди. Не слідувати цим смертельним маршрутом долі.

— Сліпий, який ішов до істини навпомацки. І знищував усе на своєму шляху. Зрозумій: ти — причина всього. Мені не хотілося вбивати твою матір, але в мене не було іншого шляху, ніж припнути тебе до нас і контролювати тебе тут, біля себе. Ти — ніщо… Просто помилка.

Наступної миті в кадрі чутно стукіт у двері та мій голос:

— Можна?

Він поспіхом вимикає камеру.

Як засліплений метелик, я сам лечу до вогню, що знищить мене.

Секунда, дві, три.

І екрани знову вибухають:

— Ти — помилка.

Очманіло бігаю кімнатами будівлі, знищуючи екрани. Знищуючи істину, якої мені так праглося.

Надто високу ціну я плачу за неї.

Знання, що несуть біль.

Раб ніколи не буде вільним.

— Ти — похибка, помилка, переконана у…

Розбиваю останній екран. Останні слова мого батька. Руки стікають кров’ю.

Я — ніщо.

Все — «Астра».

***

Не хочу думати про нього. Не питати чому. Не чути його крику. Його слів.