Відстань часу і простору для нього не має значення.
— Ти помилка. Помилка, за яку я повинен розплачуватися все життя. Хранителі не можуть мати синів. Такий закон.
Не розумію. Що він каже? Про що він? Відмовляюся розуміти його слова.
— Але твоя мати… Вона була такою спокійною, такою лагідною. Я сподівався, що обману долю. «Син Хранителя вб’є свого батька і зазіхне на все суще», — така доля, так каже закон… Я гадав: якщо між нами будуть океани і десятки соціальних щаблів, ти ніколи не зможеш виконати свого призначення.
Я хочу видряпати собі очі. Проколоти вуха. Оглухнути. Заніміти. Розбитися на мільйони друзок.
— Коли ти з’явився тут, вони прийшли до мене. Як приходили кожної ночі… Але того разу… Вони з’їдали мене уві сні. Гризли душу. Вони сказали, що я маю спокутувати свою помилку.
Розбиваю плазму перед собою. Голос іще однієї істини, закутий в чорну рамку.
— Сказали, що я маю йти до кінця… Зрозумій, кожну тисячу років з’являється хтось типу тебе. Така система. І ти її помилка. Система перетравить тебе й існуватиме далі. Системі необхідні такі, як ти. Самовпевнені, нахабні хробаки, переконані, що вгризаються в істину. Зрозумій, система повинна оновлюватись. Ти нікого не врятуєш, окрім системи. Вони сказали — у людей уже давно нові божества. Час змінювати канон. Люди поклоняються малюнкам, картинкам, віртуальним аватарам, а не Великим мертвим. Культура еволюціонує, ми теж. Вони сказали: «твій виблядок нам допоможе».
Я знищую екран за екраном, але не можу заглушити всі голоси, що вґвинчують правду в мозок.
— Ти похибка, помилка, переконана у своїй правоті богообраності. Але зрозумій: того, хто приходить до людей з істиною, вони розпинають і забувають. Тобі ніхто і ніколи не повірить.
Я хочу здохнути просто тут. Розкластися падлом умить, аби тільки не ковтати це смердюче повітря більше ані секунди. Не слідувати цим смертельним маршрутом долі.
— Сліпий, який ішов до істини навпомацки. І знищував усе на своєму шляху. Зрозумій: ти — причина всього. Мені не хотілося вбивати твою матір, але в мене не було іншого шляху, ніж припнути тебе до нас і контролювати тебе тут, біля себе. Ти — ніщо… Просто помилка.
Наступної миті в кадрі чутно стукіт у двері та мій голос:
— Можна?
Він поспіхом вимикає камеру.
Як засліплений метелик, я сам лечу до вогню, що знищить мене.
Секунда, дві, три.
І екрани знову вибухають:
— Ти — помилка.
Очманіло бігаю кімнатами будівлі, знищуючи екрани. Знищуючи істину, якої мені так праглося.
Надто високу ціну я плачу за неї.
Знання, що несуть біль.
Раб ніколи не буде вільним.
— Ти — похибка, помилка, переконана у…
Розбиваю останній екран. Останні слова мого батька. Руки стікають кров’ю.
Я — ніщо.
Все — «Астра».
***
Не хочу думати про нього. Не питати чому. Не чути його крику. Його слів.






