Намагаюсь зорієнтуватися. Де я? В якій саме частині химерного будинку? Голосів не чутно, але вони продовжують лунати в свідомості. Шукаю вихід із лабіринту залів. Продираюся крізь епохи історії «Астри».
Для чого їм це патякання про демократичні цінності? Ліберальне суспільство? Для чого ці історії про суспільні цінності? Чи, даючи знання, вони пробивають канал у підсвідомості й вивільняють її? І так збільшується ймовірність, що той, хто пройшов Семінар, зможе створити щось? Або його енергія стає чистішою? Або «Астра» робить свою помилку контрольованою і далі формує своїх пішаків?
Зрештою, знаходжу зал, з якого починалася мандрівка до істини. Залишається ще трохи, і я виходжу на вулицю.
Історія знову повторюється. Початок лютого, перші подихи весни. Я — в незнайомому місці і мене роздирають питання, на які вже не отримати відповіді.
Хочу побачити містечко Астра зблизька. Як це — жити в точці відліку всього? Глупа ніч. Треба дочекатися світанку в Києві. І останньої розмови з Ірою.
***
Перемахую через височенну стіну. Невдало і боляче приземляюсь. Проклинаю себе, чому не довідався про систему управління воротами.
Йду на світло ліхтарів, що підсвічують єдину вулицю. Будинки тих, хто мав би обслуговувати будівлю.
Голос батька переслідує мене. Я був переконаний, що взяв контроль над власним життям. Хотів знищити рабську систему і донести істину. Вони ж передбачили кожен мій крок. Знову і знову повертаюся подумки до двох текстів. Тексти останнього блоку, якими зазвичай ми закінчували Семінар.
Частина перша епілогу «Війни і миру» Толстого. Він знаходить метафору для опису історичного процесу: «Схвильоване історичне море Європи вляглося у свої береги. Воно здавалося стишеним; однак таємничі сили, що рухають людством, продовжували свої дії». Я хотів пірнути в це море. Сколихнути його, зрозуміти, як рухаються коліщата цих таємничих сил. Толстой чи не єдиний з усіх Великих мертвих говорить про відносність суспільного блага, «з кожним роком, з кожним новим письменником змінюється бачення того, що є благо людства; те, що здавалося благом, за десять років уявляється злом, і навпаки». Я вірю, що істина є благом. Істина, яку я хочу донести до тебе, може стати шляхом до свободи. І це благо, яке, думаю, протримається віками. Толстой називає дві рушійні сили, що складають певне явище: випадок і геній. Лише волею випадку життя складалося так, що я прискорено летів до своєї смерті, минаючи рівні та ранги істини. Випадковості, мільйони випадковостей дають владу геніям. Доля? Провидіння? Воля Творців? Не знаю.
Якби я не пішов на день народження до Галі? Якби не розговорився з Жорою? Якби Вовчика не вбили, хто захищав би мене? Якби, якби… Але, гадаю, мільйони випадковостей все одно привели би мене сюди.






