Стою в самому центрі зірки, викладеної з сотень решток Великих мертвих.
Некрополь світової історії.
Братська могила упирів і живих мерців.
Скидаю з підставки на металічну підлогу найближчий до мене скляний саркофаг. Скло розбивається, стопа якогось генія лежить на платформі. Точним ударом ноги відправляю уламок великої культури у пащу темряви.
Саркофаги падають один за одним. На підлозі скло, друзки і сотні тіл. Уламки тіл, з яких безумний Віктор Франкенштейн зшив би десятки огидних тіл із прогнилими серцями.
Я не читаю табличок, що підказують, кому належить ця долоня чи ось те вухо. Я нищу канон. Я згодовую Творцям їхні найкращі творіння. І хто винен, що все мистецтво — лише прекрасна похибка рабовласницької системи і харчового ланцюга.
З кожною розбитою скляною домовиною я наближаюся до свободи.
Я керую історією, знищую її.
Я контролюю свою долю.
Кожна смерть безсмертного — крок до нової реальності, де не буде рабів і господарів, де не буде брехні та ілюзій. Розбиваючи скло, в якому сплять вічним сном ті, хто поїдають нас, я хочу пробудити сплячу красуню людства.
Голодна темрява підступає ближче. Вище й вище. Хаос смакує плоть, вгризається в кістки. Хижак хоче свіжої крові.
Темрява поглинає. Темрява смакує.
І хоче ще.
Останній саркофаг розлітається на друзки. Червиве серце того, хто підписав контракт на безсмертя в обмін на дурман і брехню для мільйонів своїх нащадків, летить у пащеку темряви.
Хапаюсь за сходинку драбини.
Ідоли повалено, темрява піднімається, поглинаючи платформу, як вода, що по краплині затоплює корабель, у якому знайшла пробоїну.
Перебираю перечки драбини, стримуюся, щоб не озирнутись.
Як озирнешся, то помреш.
Нога знову зісковзує, злітаю на кілька перечок вниз, хапаюся в останню мить. Піднімаюся, сил чимраз менше.
Відчуваю — вихід уже близько. Чую якийсь потужний голос, що гримить десь на поверхні. Голос долі, що причаїлася, щоби підняти свій смертельний ніж.
Останнім поштовхом пробиваюся на поверхню. Зачиняю двері в підземелля. Ховаю істину назавжди.
Серце темряви — темряві.
Чую голос Юхима Євгеновича. Десятки його голосів. Вони говорять до мене.
1
Ще не розрізняю слів, десятки голосів гримлять античним хором. Сонце зайшло. Непроникна темрява поглинула будівлю. В кожному залі на стінах — телевізійні плазми. І всі вони промовляють його голосом до мене.
Юхим Євгенович сидить у себе в офісі. Певно, зняв заздалегідь на камеру. Обличчя його постійно міниться — від відчаю до ненависті. Кожне його слово ранить. Знищує мене.
— Якщо ти дивишся це, то все йде за планом, — каже він мені.
Все ілюзія.
Все брехня.
Відео зациклене, йде по колу. Голоси мертвого — єдине живе в цьому будинку. Замогильний голос того, хто все знав. Відео починається знову, його погляд сфокусований на мені.






